Христина Головко
Не малюй мене очима
Сонце з мене тінь зіткало
І безодня за плечима
А йти далі сил замало…
Не п’яни мене всю зразу.
Я безмежно-божевільна
Крила зробленні з бажання
у тобі говорить море,
у тобі сплять піски,
і в усіх, своїх просторах,
ТИ не можеш СЕБЕ знайти.
у мене до Вас- тумани
у мене до Вас – гроза
ми граємо в піжмурки з Вами?
Вас, не втомила ця гра?
у мене до Вас -темнота
ми граємо в літо із Вами?
в очах – затемнення серця
із розуму сходить орбіта
коли ж хтось почне говорити?
я залишилась наодинці із світом.
Намалюю тебе ліхтарями,
Промінь сонця вкладу в твої очі,
Твої губи запалю вогнями
В твої локони вплету наші ночі.
Намалюю себе біля тебе ,
Хоч підстав на це і немає,
А мій погляд наповнений сині
Потоне в твоїм сонячнім раї.
десь подалі від цього міста,
десь подалі від цих людей,
ця атмосфера напрочуд залізна,
навколо багато дешевих людей.
Я закриватиму повіки
для тебе лиш
Тремтять слова немов осики
Облиш…
Я говоритиму до тіней
На Ви
Літати, мене стискають стіни
Я не боюся висоти..
Вечоріє в нас на душі
Але ніч тут, ні до чого
І думками сіють дощі
Я виходжу за свої пороги
я пуста, як безодня
і наповнена як вона
докорів твоїх-сотня
наливає темінь до дна
я загублена немов пустеля
і безкрая як вона,
душа твоя -моя оселя
наповнює любов до дна.
Ти синьо-темне пальто одягнувши,
Примусиш мене почуватися тісно,
Пройдеш строго,мене оминувши,
Залишиш тобою зурочене місто…
у осінь заплутано-туманну ітимеш,
погляд твій розганятиме мряку,
у грозах ,признання словами нестимеш ,
закатуйте їх у асвальт .
заривайте у землю.
рвіть на куски.
знищуйте до попелу.
викреслюйте зі свого розуму .
припалюйте цигаркою.
заліпіть скотчем.
замуруйте стінами.
я випаду на землю снігопадами
і холодом ударю у твій страх
я не буду більше тебе згадувати
ти для мене був лиш просто-так
