Христина Потапенко
Ти моя єдина справжня Любове!
Настояна на тернових колючках,
На волошкових пелюстках,
На квітах нектарної акації.
Ти пахнеш зорями,
Пахнеш травневими ночами,
Ти марення мого божевілля,
Ти сновидіння безсонного дня.
Ця радість посипана сіллю,
Що впала на його дно.
А час божевілля минає,
Зникає з очей пелена.
Drzwi w przyszłość okazały się drzwiami marzenia
Zimny stary zamek dotknięty przez niezliczaną ilość rąk
Ciepłych, listopadowych, deszczowych, delikatnych i silnych...
Ściany koloru bordo, bez zbędnego pafosu i lśnienia
Tylko oczy-okna miodowym światłem błyszczą przez mrok
Справжнє кохання – свідоме,
Довговічне кохання – вино.
Витримане, терпінням заспокоєне,
Сонцем розціловане бордо….
Пити лише повільними ковтками,
Вдихати барв букет і аромат.
Де скарб є, там буде дім для серця,
Сказав Лука, не знав, він ще про нас.
Я вип'ю чужину усю аж взорю денце,
До Тебе перейду множинний я Парнас...
І повернусь, де скарб мій, рай для серця,
Хоч не про те, мабуть, писав Лука.
Ти ще такий рідний і вже так безмежно чужий.
Не зібрати докупи на друзки розбитого глека,
Та й чи варто збирати, що не буде вже цілим одним...
На хресті розіп’ята вона,
Призначений мостом бути через прірву.
Глибока, темна і без дна, пуста,
Дощ маки з її тіла мовчки зірве….
На другій стороні ніхто не жде,
До того хто покликав в путь далеку.
„Катерино! Збирай пензлі та іди до хати!”
Катерина все малює, злиться, кричить мати.
Катерині босі ноги роси цілували,
А кропива та зрадлива вогнем облизала.
Заховалась поміж трави, звіробій і м’яту,
Обпалила Катерині руки, ноги й п’яти.
Вона голову Його тулила до грудей,
І вже не плакала вона… вона ридала.
Людей не бачила поміж людей,
Бо через них її кровинка помирала.
Її також убили, там, на тій горі,
Розіп’яли її його сльозами й кров’ю.
