Ліля Колісник
Давай з тобою ми побудемо нестримними?
Давай любити, як маленькі діти.
Щоб вечорами, коли буде зимно нам,
Змогли серцями одне одного зігріти
Давай-но бігти по веселці в небо,
Давай купатися під пестощами зливи.
Я б не змогла всього цього без тебе,
Не руйнуйте те, чого не будували.
Не заздріть тим, хто досягнув мети.
Скажіть нарешті те, чого ще не сказали,
Бо час має властивість швидко йти.
У вирі неудач, розчарувань і болю
Не падай духом: все колись мине.
Зумій залишитися сам собою,
Не снись мені, благаю , ну не снись!
Не бути разом ночі з світлим ранком.
Втечи! З яскравим сонцем оженись,
Бо темна ніч світанкові не бранка.
Зникай! Назад не озирайся,
Зітри ті спогади, що нас вони єднали.
Прошу! Ніколи більше не вертайся:
Мовчи, тебе читатиму, як книгу,
Доки зорі обіймають теплий місяць.
Нехай топиться заледеніла крига
О дванадцятій, на тому ж місці.
Обернись – і запалаю новим світлом.
Ти той, кого не зможу відпустити
Та затамує подих навіть літо:
Геть спорожніли вулиці Франківська,
Лиш світять ліхтарі удалині.
Я причарована тобою, дивне місто,
Твоя самотність глибоко в мені.
І гіркотою відстані просякнуті вокзали,
Тут були справжніми і не ховали сліз.
Від нас і ми від найдорожчих від’їжджали,
Курличе в небі журавель самотньо,
Затамувало подих сонце золоте.
А під вуаллю ночі вже законно
Розкішною ходою осінь йде .
Не буде більше теплих митей,
У вирі мрій ми поринали в літо.
У вирі мрій я закохалась в небо.
Давно не писала, не приходили рими.
Лиш хаос думок, я в пошуках музи.
На кожну подію – свої причини,
Шукай між рядків, вслухайся у музику.
Не стукала в двері: вони вже зачинені,
Сильна дівчинка вже не може боротися.
Вона горда, не скаже: “Відчини мені”.
Залиш мені частинку літа,
В якому були я і ти.
Щаслива і теплом зігріта:
Була утіленням краси.
Залиш мені липневий ранок
Й кристали чистої роси.
Була чарівна, як світанок,
Із крайності в крайність кидатися –
Така є жіноча натура.
То плакати, то сміятися,
Справжнісінька авантюра.
Легкою ходою… розкішна
Під зливою і у спеку
Крокує вона потішно,
І знову стука дощ по твоїх шибах,
Вона не прийде, можеш не чекати.
Вдаєш, що все забув, та лихо,
Зрадливо серце буде калатати.
Пройде вже час, затихнуть урагани…
Ти запевнятимеш себе, що розлюбив
Та і кому потрібні ті душевні рани?
Вона для тебе – інша планета:
Нерозгадана і примхлива.
Не складаються вiршів куплети,
Чи підкориш ти норовливу?
Поглядом ловиш щиру усмiшку –
Здавалося б, вже твоя до останку.
Але знов утікає тихо, мов кішка,
За горами й долинами,
За роками й століттями.
Там, куди ніколи не вернем вже ми.
Живе наше дитинство босоноге й заквітчане
І стриба, сміючись, навкруги.
Вже дорослі всі стали, зі своїми проблемами…
Дитинство, прошу, обернись!
