N. Sh.
На підвіконні
я залишу слід
розлитою водою
із піддону у вазоні.
І мені б
не бачити тебе,
На тебе осінь, повна диваків,
лягає вереснем, цілує і сміється.
І листя жменями кладе до серця,
любов витягує із закутків душі.
Тут несподівано неждана зустріч,
Сухою травою та димом осіннім,
усмішкою з суму та схлипом
приходиш і мариш постільно,
приходиш і кажеш щось тихо.
Що саме - не розібрати,
Ти на мене лягла так біло,
можливо тому, що я - негр
(на полі минулого літа
засмагав у рідного діда).
Або такі мої гени.
Туманом починався ранок.
Густим. Він крався між дахів,
ховав у собі з мітлами панянок
і тихо кутав сонний двір.
Тоді я бачив тільки вежі,
Якби тобі від ендорфінів рвало дах
опісля дотику нерідних смигм і стрептококів,
то твої приголосні я б лабіалізував,
монофтонгізуючи тебе отут дифтонгом.
Якби в мені застигла синя кров
Закриєш очі ти і м'яко посміхнешся
в пусте вікно. Крізь нього світять зорі.
Чекатимеш мене. Вслухатимешся в шум гілок,
у гул дротів, у місяць. Були б штори -
закрилася б від ночі. Але ні.
Немає їх, і ти, урешті-решт не зможеш
Розвалився мертвою плямою
на острові ліжка нашого
і вухом лівим, і долонею правою
слухаю, як висихає наш сік.
Я б так лежав до нього припаяний
Повноликістю місяця
на мене дивилася,
мовчанням гуртожитка
усміхаючись.
Скільки спало ще з нами,
скільки ніжилось?
[читати голосно і стоячи на кріселку]
Мій прутень лежить переможений
і соромно: не у статевім бою.
Печеристе тіло кров'ю не повниться,
обпікає лиш мертво руку твою.