Ріша Бо
Їхні груди, ледве розквітлі й тверді, як перші тюльпани,
чи щедрі й важкі, мовби вулики або стиглі груші,
мрію зібрати у фотоальбом,
аби пам’ятати, які різні під ними серця.
A, B, C, D, дехто має навіть більші —
алфавіту цього вистачить на пісню.
Приземисто живя на первом этаже,
не вижу,
как по утрам рассветное горнило
закаляет будничную грязь,
а только чувствую ее немую твердость.
Я ближе всех ко дну,
Косолапое детство в соплях и налипшей жвачке
из меня выползает на солнышко, на траву.
Мир затянут покоем, жгутом тишины охвачен,
и тем громче, безумнее чувствую, как живу.
И ведут меня через поле ладонь да песня,
Зі сходу підкрадається гроза,
що ніжністю пір’їнок електричних
лоскоче горизонту сонне личко,
розбавляє прокислу темряву
підсолоджує
жовте дюшесове світло з очниць тролейбуса
ріжки тендітні
дряпають денце
космосу
плод не запретный но так случилось
саженец персика полупрозрачный
чахлые корни засунул тихо
скудной земле под ногти
выросло дерево тонким звонким
незадолго до пробуждения на ее лице
сквозь поры проступает жирная роса
так что щеки становятся похожи на
нагретые в ладонях вощеные яблоки
веки поднимаются с тяжелым стоном скрипом почти хрустом
Раз-два-три, раз-два-три, раз-два-три, раз:
смотрит сквозь тучи обЕльменный глаз -
смотрит, моргает, подмигивает,
глазу бесчисленных тысячи лет.
Раз-два-три, раз-два-три, раз-два-три, два:
перетинаються тихі ріки
твого волосся мого волосся
де
не
зблисне на сонці
слой вековечной серебрянки
на столбе придорожном
растрескался узорами подобно
старой коре бледного тополя
пытается бетонный истукан
походить на дерево
