Це була обідня пора. Та сама бажана полуднева перерва, на яку чекали усі, хоч толком від роботи і не виснажившись.
Як завжди одна і та ж їдальня. Знайомі обличчя, звичні обриси. Шмигнула повз хвилююче знайома фігурка, ледь зачепивши мене, що й не встиг оговтатись. Вічно заклопотана, чимось стурбована, і, водночас, безперестанно занурена у щось своє, незнане нікому, постать..
Хутко впоравшись із обідом, ми з другом вирішили пройтися, ‒ поговорити про те й про се. Знаєте, як ото буває: розмови про ні про що і про усе загалом.
У сквері неподалік я побачив її.. на гойдалці. Тиховій* розгойдував цю дівчинку, чи то вона його так, що й сама, здається, ставала тим леготом. Та, чесно кажучи, вона віддавна асоціюється мені з вітром, тільки усвідомив я це аж тепер ‒ досі не міг підібрати влучних відповідників.
Ця дівчина багато розказувала про знаки, символи і тому подібну загадкову суміш незбагненностей, тільки осягнути їх усіх, як здавалося, мені було невтямки. Хоч я і намагався.
