Вероніка Н
Люблю того, кого давно вже не існує,
Хто залишився лиш на фото в галереї,
Його лице, його фігурі все пасує,
Шкода, не можу я дібратися до неї.
бачачи тебе, я відчуваю слину,
що аж тече від гарних вилиць,
я хочу дряпати лінії по спині,
занурювати пальці у волосся на потилиці.
думки стають брудні одразу,
Зруйнувати дитину так легко,
Її крихітне серце і руки в крові,
Вона дивиться в бите люстерко,
А позаду - залізні окови.
Та вони не якогось маніяка
Життя прожити дійсно то не поле перейти,
Щодень наповнений пустими перевірками на успіх,
Потрібно вміти кожну хибу приховати,
Але й не забувати і про радість від земних утіх.
За кожним з нас стоїть своя історія в бою,
Палає лють моя міцна
У темноті свідомих осіб
Де тліє постать незламна
Її ламають в дивний спосіб.
Ламає кат, шалена сила
Її руки на талії, вона так хоче ще
Мої мрії - аномалії, її цілунок під дощем,
Вся скромність схована, тікай,
Бо полум'я захопить всю свідомість,
Візьму на руки і скажу "літай"
Тепло цих рук несе у невагомість.
Боюсь, почувши мову виродків,
Не стримаюсь й розіб'ю комусь ніс,
Скільки іще потрібно вбитих жителів,
Щоби до вас дійшло? Який тут компроміс?
Вас душать щодень, щосекунди, похвилинно,
минуле змушує мовчати
топити біль за усміхом кривим
бо спогади не приховати
навіть прикинувшись німим.
минуле змушує кричати
Ти не хотіла сварок, не хотіла розлуки,
Та я нас обох обрекла на ці муки,
Бо кров так кипіла від тої отрути,
Що звалась любов, це ти хочеш почути?
Залежність від «неї» тебе погубила,
Прокинулась без думки про кінець,
Ще геть наївна і з жагою до життя,
Відкривши очі, бачиш - увірвався тут терпець,
Собаці лютому, що тягне всіх у небуття.
Той ранок став початком всіх жахів,
Дорослі люди прикидаються,
Що люблять тих, на кого дивляться
Брехні тієї не стидаються
І наче справді вони любляться.
Дорослі часто помиляються,
Чи бути дивним це не норма,
Розряд буденності й основи?
Коли запасу слів завжди є сповна,
Але тебе стискають звідусіль окови?
Смієшся - галас, як мовчиш - надтихо,
