Віктор Крупка
у вечірні пруги, у світи вечірні…
у небес був хрестиком натільним,
у прозорості – залишеним назавше,
ніби щось невтрачене пізнавши –
і втрачаючи, – але не мить, не віру,
і не лет предвічно благовірний,
до сонних сонць здитинів, ой здитинів…
ні ранку вже мені, ні вечорів,
дмухнув – і відхилилось дощовиння
хуртечею погідних голубів.
і зір напише… прийде світ пологий:
від мене чи до мене – не збагну.
цвіт яблуні на долоню...
і вже не загадуй нічого.
від пругу у травня дорога.
поспи, моя сонна доню.
я пальчиком у твоїм сонці.
я вірою в небі твоєму.
оцій печалі ні кінця, ні краю.
покраяний, покраяний...
покраяв
і сни, і небеса,
й бездонні весни,
і вірші, що щезали,
був сніг як сніг.
вже дощ як дощ.
собі не вимовиш: помовч…
бо ще не відав, що хотів.
незнаний брід од берегів
шукав. і не було. весна
а я шукаю знову чебреці
в осонні, що на двох… і там шукаю.
самотня душе, повна виднокраю,
свою довіру продала по чім?
по чім… і не бентежусь – не живу,
а тільки марю травами й тобою,
дощові бруньки такі тендітні…
всілися уздовж тонкої віті.
видиво минуще. час не знає,
що шукає мить, про що благає.
може, про красу – невічну пам'ять.
віднайшлась поміж човнами-снами.