Бахтіяр Єлчуєв
(Пам'яті Максима Кривцова)
На фронті загинув *тут вставте імʼя*,
ще скільки таких доведеться почути,
якщо серед них опинюся і я,
я хочу лише не зостатись забутим.
Із наближенням холоду місто втрачає колір,
заганяє його у підвали й куби бомбосховищ,
сильний вітер зненацька хапає тебе за комір
і зникає за першим кутом, перш ніж ти його зловиш.
Повз у мініатюрнім торнадо проноситься листя,
Роману Ружо
Прокидатись старішим на день — непростий процес,
тож у юність хапався за все, що той біль знімало.
Але скільки за рік не вкладаєш у ліжко принцес,
Морю полегшало, флот відійшов на схід,
вперше за кілька століть не стоїть іржавість,
боєголовки стираються як графіт,
у генеральській ще галочку ставлять в графі
вибитих кораблів, на меті — державність.
Завітрило. Позносило десь дахи.
Позганяло птахів із дротів. Птахи
посилали природу за це на Х,
якщо я не наплутав переклад слів;
мені часто доводиться чути їх спів,
якщо я і не все розумію, то точно з пів
Відчиняються двері міських кавʼярень
(чи вони зачиняються — важко знати,
за законами жанру від «я» до «я не»
відстань не більш метражу кімнати).
Двірники, як і в жовтні, колотять листя,
Сонце прокинулось. Ніч перейшла у день.
Місто, в усіх його формах, уже вмільйонне
дивиться цю рокіровку. Щодо людей,
в їхніх очах тільки небо пливе і тоне.
Може, для цього ми, люди, і є,
Підлога підіймалась від вина,
що я його за ніч пролив на килим,
зробила його зовсім крутосхилим
і так удар від себе відвела.
У килима не вистачило сил
Фасади ховають від ока такі таємниці,
що навіть сліпий би побачив, що люди ниці,
якби стіни рухнули долі, як в тому кіні.
Попадали б разом із ними красиві маски,
I
Минуло вже стільки, що ти геть усе забула,
та я не зумів би й під чорною крапкою дула.
Не тому що без тебе я майже дійшов до краху,
а тому що усе памʼятати — питання фаху.
І хоч я за освітою мав би відкрити бізнес,
Я відвезу тебе в круїз
без перельотів і валіз,
якщо пробачиш здерті руки,
бо я вже стільки переліз
парканів з гострими дротами
та стін, що будував роками
Я вже віддав себе пітьмі і тут на подив
отримав другий шанс на другий подих.
Напевно, це і є життя — тонути
і виринати, то не бути в нім, то бути,
чолом врізатись в камені підводні;
я не впізнав себе у дзеркалі сьогодні.