Бахтіяр Єлчуєв
На сто метрів навколо
ні цигарки ні в кого,
ні осягнення плинності днів,
за душею ні центу,
ні у банку проценту,
Час — це розлитий пісок,
небо — це море у дзеркалі,
щастя — це мрії жінок,
Бог — це парковки за церквами.
Діти — це люди без сліз,
Згорбившись, юний пацан, що не старше віку,
у якому в Штатах нарешті наллють бокал,
тягне мішок за плечима, скрививши пику,
і, як спʼянілий, хитається по боках.
Де той мішок потягнув його проти ночі?
Той час, що я провів з тобою, був
щось зроду терапії чи рехабу,
та кожний обмін комбінаціями букв
привів до того б, що я знов збрехав би.
Як близько б не було твоє плече,
А.Р.
Письменники у двадцять перший вік,
налякані з минулого сторіччя,
під тиском котрого зламався чоловік
і з головою ринув в протиріччя,
День добіг до кінця. Якщо довго сидіти у стінах,
то під вечір повітря на запах як мед і бузок,
у цей час на базарі усе продається в уцінок,
забивається трафік, частіше зникає звʼязок.
В протилежному домі все більше жовтіючих цяток,
Пробач мені цей зверхній тон,
яким я спілкувався в ті ще
часи, коли сирен рингтон
був мирною струною тиші,
що грала й грала, мов її
Вечір ламається навпіл під тиском люмінесценцій,
в пошуках себе блукаєш у міста в серці,
в пошуках сенсу побачиш, що він не в сенсі,
участь лише береш мимохідь у сценці.
Любов — це аварія, сутичка,
в яку потрапляєш у сутінках,
не розгледівши фари зустрічного
в поглинаючій темряві вічного.
Любов — це навóждення, помилка,
Про любов як увʼязнення кажуть — одне з довічних,
і тому я кидався в жаху від одних до інших,
про любов як історію кажуть — одна з найкращих,
але я розсудив по собі і любив пропащих.
Про любов не говорять уголос — совєтський спадок,
И.А. Бродскому
Роки все ідуть, але я і донині
не розгадав твій кросворд, Іосіф, —
«На независимость Украины»
авторства бруклінських хмарочосів.
I
Стільки часу минуло, що ти геть усе забула,
але я не зумів би й під чорною крапкою дула.
Не тому що без тебе я майже дійшов до краху,
а тому що усе памʼятати — питання фаху.