“У дзеркалі вогню відбилась ген ріка”

У дзеркалі вогню відбилась ген ріка,

у пам’яті його цвіла найперша іскра.

Та блиск молодика, що крейдою стіка,

нагадував мені, що це жура понтійська.

Сарматський знак запіксь навік серед чола,

лиманська сіль рипить в розхитаних суглобах,

мовчить мені в ушу байдужа ковила,

що накрива габою кургани крутолобі.

В замісі глини — сон, і тиша, і любов,

у гніздах глини — схов, щоб відродитись знов.

На глиняних стовпах стоять жертовники —

видмухується прах з простертої руки.

І зорі, що завжди запліднювали ґрунт,

потверджують мені, що був я вічно тут.

***