Сан Марія
я пам’ятаю святий день,
іронія для атеїста.
не вистачить моїх кишень,
зібрать з того тепла намисто.
і день як день, а я не я.
очам своїм не довіряю.
вагони поїдуть.
ми не знаємо, ким хочемо стати.
не буди мене, мамо, ще хвилину.
просто з ним іще хочу поспати.
в обіймах дитини.
Про Джульєтту не знає Ромео,
Він – її недоступність.
Від нього пахне червнево,
І бентежить його відсутність.
Джульєтта милується поруч,
Щодня і щоночі навколо пітьма.
Ти маєш йти далі, хоч світла нема.
Буває самотність на плечі впаде,
Але хто шукає, той завжди знайде.
Пишемо ми чи написано вже?
Зізнаюсь тобі у коханні:
Моє серце належить тобі.
Боялася так, що востаннє
Вогні твої бачу нічні.
Я люблю тебе, чуєш, люблю.
коли намилуєшся вдосталь,
а серце почує відразу.
скажи їй про це, якщо зможеш,
чим-швидше, а краще одразу.
ти знаєш як вона палає?
дуже яскраво і приємно.
і душу навіть не торкає,
що скоро буде убієнна.
таке з’являється блаженство,
коли Феміда знов керує.
ти знаєш, я бува молюся,
хоча в Бога не вірю, але все ж
до кого я тепер звернуся,
коли собакам нема меж.
ведмідь, дві голови орла,
то є тварини, дідько б їх побрав.
Останній вечір миру: ми, більярд
і радість від забитих в лузу.
5 ранку і квиток в плацкарт,
Сирени й ноша в 200 грузу.
Натовп, валізи, «в укриття»,
Ти чуєш ту залізну птаху.
ти чужий, але нібито мій.
я впиваюсь у спогади знову.
спокушає отой земний змій,
і я згадую нашу розмову.
пара слів, пара поглядів, сміх,
та чому ти настільки далеко.
людина потребує людини.
вічна істина в трьох словах.
щось змушує буть молодими.
це щось, що палає в очах.
потребу зароджує погляд,
що жадно бере в свій полон.
побалакати тут лиш удвох про зірки,
щось про ду́ші, що також горять у пітьмі,
щось про вечір, про нас і про чорні дірки,
і про літо як мить у полоні зими.
розпочати розмову про будь-що спочатку,
щоб подовше сидіти один на один,
