Сан Марія
залиш пристрасть на завтра,
я так потребую турботи.
будь поруч – оце моя мантра,
до мене тікай від роботи.
сьогодні не треба мережив,
цей вечір – лиш спокій і ми.
я пам’ятаю святий день,
іронія для атеїста.
не вистачить моїх кишень,
зібрать з того тепла намисто.
і день як день, а я не я.
очам своїм не довіряю.
Я ніколи не знала тебе до сьогодні,
День як день, ніч як ніч, ти як ти.
Під цим сонцем бувають палкі́ та холодні,
І всі різні – окремі світи.
Сто людей і нови́х сто історій,
У цей час і пишу, і читаю твою.
ти знаєш як вона палає?
дуже яскраво і приємно.
і душу навіть не торкає,
що скоро буде убієнна.
таке з’являється блаженство,
коли Феміда знов керує.
Про Джульєтту не знає Ромео,
Він – її недоступність.
Від нього пахне червнево,
І бентежить його відсутність.
Джульєтта милується поруч,
ти знаєш, я бува молюся,
хоча в Бога не вірю, але все ж
до кого я тепер звернуся,
коли собакам нема меж.
ведмідь, дві голови орла,
то є тварини, дідько б їх побрав.
принеси в пожертву своє ім’я,
щоб хоч трохи запам’ятатись.
як і всіх тебе звабить змія,
що змусить колись закохатись.
зроби почуття своїм сенсом,
що зсередини з’їдатиме душу.
Щодня і щоночі навколо пітьма.
Ти маєш йти далі, хоч світла нема.
Буває самотність на плечі впаде,
Але хто шукає, той завжди знайде.
Пишемо ми чи написано вже?
Останній вечір миру: ми, більярд
і радість від забитих в лузу.
5 ранку і квиток в плацкарт,
Сирени й ноша в 200 грузу.
Натовп, валізи, «в укриття»,
Ти чуєш ту залізну птаху.
Зізнаюсь тобі у коханні:
Моє серце належить тобі.
Боялася так, що востаннє
Вогні твої бачу нічні.
Я люблю тебе, чуєш, люблю.
людина потребує людини.
вічна істина в трьох словах.
щось змушує буть молодими.
це щось, що палає в очах.
потребу зароджує погляд,
що жадно бере в свій полон.
вагони поїдуть.
ми не знаємо, ким хочемо стати.
не буди мене, мамо, ще хвилину.
просто з ним іще хочу поспати.
в обіймах дитини.
