Сан Марія
вагони поїдуть.
ми не знаємо, ким хочемо стати.
не буди мене, мамо, ще хвилину.
просто з ним іще хочу поспати.
в обіймах дитини.
принеси в пожертву своє ім’я,
щоб хоч трохи запам’ятатись.
як і всіх тебе звабить змія,
що змусить колись закохатись.
зроби почуття своїм сенсом,
що зсередини з’їдатиме душу.
ти знаєш, я бува молюся,
хоча в Бога не вірю, але все ж
до кого я тепер звернуся,
коли собакам нема меж.
ведмідь, дві голови орла,
то є тварини, дідько б їх побрав.
коли намилуєшся вдосталь,
а серце почує відразу.
скажи їй про це, якщо зможеш,
чим-швидше, а краще одразу.
Про Джульєтту не знає Ромео,
Він – її недоступність.
Від нього пахне червнево,
І бентежить його відсутність.
Джульєтта милується поруч,
залиш пристрасть на завтра,
я так потребую турботи.
будь поруч – оце моя мантра,
до мене тікай від роботи.
сьогодні не треба мережив,
цей вечір – лиш спокій і ми.
ти чужий, але нібито мій.
я впиваюсь у спогади знову.
спокушає отой земний змій,
і я згадую нашу розмову.
пара слів, пара поглядів, сміх,
та чому ти настільки далеко.
побалакати тут лиш удвох про зірки,
щось про ду́ші, що також горять у пітьмі,
щось про вечір, про нас і про чорні дірки,
і про літо як мить у полоні зими.
розпочати розмову про будь-що спочатку,
щоб подовше сидіти один на один,
людина потребує людини.
вічна істина в трьох словах.
щось змушує буть молодими.
це щось, що палає в очах.
потребу зароджує погляд,
що жадно бере в свій полон.
несамовито довгі дні.
затамувавши подих, ти чекаєш,
що все опиниться у сні.
на жаль, реальність — ти це добре знаєш.
стоїш собі і слухаєш весну.
вона щось шепче, а сигнал лунає.
Зізнаюсь тобі у коханні:
Моє серце належить тобі.
Боялася так, що востаннє
Вогні твої бачу нічні.
Я люблю тебе, чуєш, люблю.
я пам’ятаю святий день,
іронія для атеїста.
не вистачить моїх кишень,
зібрать з того тепла намисто.
і день як день, а я не я.
очам своїм не довіряю.