Анастасія Золотайко
розкидані квіти на білій ковдрі-
то люба гортензія врізалась в душу.
її гілля знаходиться зовні,
а квіти й насіння ховати я мушу.
мені не дарують ані сльози чи сміх,
а квіти, в яких ховаються тайни.
мы встретимся там, где нет темноты,
где сердце мое горит ярым огнём
летнего солнца, на которое смотришь ты,
где будем мы только вдвоём.
мой голос в птичьем хоре будет звучать,
а волосами будут ветки ивы.
кому молитися нам, українцям?
хто допоможе нам зберегти ці краї,
той дзвінкий спів солов‘я,
ті різнокольорові пісні,
які співають в Карпатах,
біля Дніпра і біля Полтавщини.
Україно, моя Україно,
скільки ночей ти не доспала?
скільки ти нас захищала?
скільки боролася, скільки страждала?
матінко моя плаче,
брате мій кричить,
mare-море, mori-смерть,
легко перепутать слова
в море тебе суждено умереть,
смерть-это море, чистая вода
латынь-далеко забытый язык,
глубина слов исчезла, не осталось следа