Анастасія Золотайко
Україно, моя Україно,
скільки ночей ти не доспала?
скільки ти нас захищала?
скільки боролася, скільки страждала?
матінко моя плаче,
брате мій кричить,
кому молитися нам, українцям?
хто допоможе нам зберегти ці краї,
той дзвінкий спів солов‘я,
ті різнокольорові пісні,
які співають в Карпатах,
біля Дніпра і біля Полтавщини.
розкидані квіти на білій ковдрі-
то люба гортензія врізалась в душу.
її гілля знаходиться зовні,
а квіти й насіння ховати я мушу.
мені не дарують ані сльози чи сміх,
а квіти, в яких ховаються тайни.
мы встретимся там, где нет темноты,
где сердце мое горит ярым огнём
летнего солнца, на которое смотришь ты,
где будем мы только вдвоём.
мой голос в птичьем хоре будет звучать,
а волосами будут ветки ивы.
mare-море, mori-смерть,
легко перепутать слова
в море тебе суждено умереть,
смерть-это море, чистая вода
латынь-далеко забытый язык,
глубина слов исчезла, не осталось следа
