Божена Макар
Моя броня...З якого ти металу?
Чому так легко влучили у ціль?
Розкидана шматками на поталу –
Я ще жива, та знову під приціл.
Моя душа...Навіщо скільки солі
Уже немає часу прикидатися,
Своє шукати у чужих зіницях,
Коли найбільше щастя – прокидатися,
Але ще й досі вірити, що сниться.
Уже немає сенсу сподіватися –
Не попливе той, хто води боїться,
Як та матерія... занадто ніжна і тонка,
Не схожа з апретованим брезентом —
Але якась чужа, аматорська рука
Бере й кромсàє без жалю дощенту!
Як та пташина... що з пошкодженим крилом,
До болю злякана і проситься до діток —
Особлива мама особливої дитини...
Вона не плаче й долю не кляне –
В ній сила, воля й мудрість щохвилини
Весь час під гору... Бо життя одне!
Вона не стане зранку опускати руки,
Чи стомлена робити крок назад.
Не пускайте близько до серця,
В кожнім серці своя глибина:
Хтось тихенько опустить відерце,
Хтось розкрутить корбу до дна.
Не пускайте до серця близько,
Щоб не грілась істота чужа,
Споконвік малюємо
Змушені етюди,
З совістю воюємо –
А що скажуть люди?
У думках чорніємо,
Мов трусили сажу,
Час дуже сильно змінює людей,
І надто тих, хто йшов тернистими стежками,
Хто знає холод-голод днів-ночей,
І сльози сивої, ще молодої мами.
Везти не вивезти, й нема кому продать
Здається, вже немає сил,
Й пора складати крила?
Що іспит долі підкосив,
І вже весна немила?
Що всі жахи́ і всі страхи́
Зібрались за спиною –
Страшні віки. Історія чорніє.
Пошарпані до крові сторінки.
Тепер тебе, бабусю, розумію,
Тепер немов живу твої роки.
Роки... Не встигла й озирнутись –
Уже хтось мрії попелом накрив:
