Мілена Грім
За вікнами знову сумний листопад,
Та він не зігріє роз’ятрену душу.
Не листя багряне – ракети летять –
Їх відблиск у кожній кривавій калюжі.
І спогадів теплих беззахисний шал
Твоя злість тобі не допоможе жити
І більш причетним до чужого горя не зробить.
Вени отрутою тобі не промити,
Але знайдеш на свою долю хвороби.
Ти шлеш прокльони списами зміїними,
Та звідки в тобі стільки яду набралось за вік?
На небокраї розпласталось полотно,
Змішало кольори під покривом туману.
Тонка вуаль осіла на Дніпро,
Накрила ліс цупким жупаном.
Прадавні пагорби розкинулись рядном,
Латаття, як поле нервове...
Мінні поля - сповнені болю
Я дезертир.
Я - грішний відступник
Мій командир -
Сліпий богохульник.
Світ завмер сутужно:
Світ спостерігає.
Подихи напружені …
Спокою немає.
Плівки із новин
Неначе шукаєш в прийдешнім надіі проміння.
Вважаєш
Що душам дарує хтось світле спасіння.
Бажаєш
Зібрати до купи всі страчені долі з насінням.
Не знаєш
Бере в обійми сон мене
За руку він крізь ніч веде
Кидаю в мрії я себе
Так треба
Смакує хтось терпке вино
Ти маниш мене вперто словом: «завтра»
Й «згодом»
А потім – інша вишукана мантра
З кодом.
Я чую фрази: «я не знаю», «зачекай» -
Відмовки сталі.
Безмежжя поля. Оком схопиш виднокіл.
Тужавий степ замовк нагрітий спекою
Сіріє стежка, розкладаючи проділ
Пахучих кіс зерна, поквітчаних смереками.
Земля пашить, неначе промовля:
Там де зараз лежить асфальт
По дорозі старій, і не з криці,
Проїжджав славнозвісний Скальд
На своїй золотій колісниці.
Дарував він людям таланти.
Виявлав митців і музик,
До слова "біль" - нема синоніму...
Як до "отрути" - хибно: "антидот"
До слова "жаль" - лише омоніми,
Що жалять вухо й душу вкотресот.
Розчарування - спалені мости –
Твоя любов запекла, як корида:
Червоне шмаття і бурхлива кров.
Благала німо, мов каріатида,
Щоб ти мене в бою не проколов .
Аби не ранив в поєдинку з тінню –
