Мілена Грім
Твоя любов запекла, як корида:
Червоне шмаття і бурхлива кров.
Благала німо, мов каріатида,
Щоб ти мене в бою не проколов .
Аби не ранив в поєдинку з тінню –
На небокраї розпласталось полотно,
Змішало кольори під покривом туману.
Тонка вуаль осіла на Дніпро,
Накрила ліс цупким жупаном.
Прадавні пагорби розкинулись рядном,
Хто починає діалог з претензій, –
Нехай на успіх не плека надій,
Бо він, немов крадій енергій,
Нищитель часу. Лиходій!
Той п’є отруєний напій,
Твоя злість тобі не допоможе жити
І більш причетним до чужого горя не зробить.
Вени отрутою тобі не промити,
Але знайдеш на свою долю хвороби.
Ти шлеш прокльони списами зміїними,
Та звідки в тобі стільки яду набралось за вік?
Тихо дише Земля. Це не порух…
Лиш – зловиш на слух:
Із прозорої вогкої мли,
Коливається, мов ковила
І клубочиться, наче той пух,
Багато шляхів мандрувала душа споконвічна:
Життя одягала й знімала, неначе вбрання.
Мої тілеса, що змінила душа за сторіччя
Змогли усвідомити тільки єдине знання:
Що кокон метеликом так і не став завчасу, –
Заточена я у старих і заношених латах.
До почуттів потрібен ключ,
До відчуттів - нейрони
Інстинкт тримає обіруч:
Шайтан,Ібліс,чи янгол чорний?
З тобою світ - без почуттів,
Без тебе всесвіт – зникне.
Безмежжя поля. Оком схопиш виднокіл.
Тужавий степ замовк нагрітий спекою
Сіріє стежка, розкладаючи проділ
Пахучих кіс зерна, поквітчаних смереками.
Земля пашить, неначе промовля:
Світ завмер сутужно:
Світ спостерігає.
Подихи напружені …
Спокою немає.
Плівки із новин
До слова "біль" - нема синоніму...
Як до "отрути" - хибно: "антидот"
До слова "жаль" - лише омоніми,
Що жалять вухо й душу вкотресот.
Розчарування - спалені мости –
А час біжить – його ніяк не зупинити,
Годинник його відданий слуга.
Планети крешуть шлях по сонячній орбіті.
Здається, час – усьому голова.
Та раптом десь щезають: циферблати
І плівка від лінійності буття.
Там де зараз лежить асфальт
По дорозі старій, і не з криці,
Проїжджав славнозвісний Скальд
На своїй золотій колісниці.
Дарував він людям таланти.
Виявлав митців і музик,
