Мілена Грім
Тихо дише Земля. Це не порух…
Лиш – зловиш на слух:
Із прозорої вогкої мли,
Коливається, мов ковила
І клубочиться, наче той пух,
А десь буяють дикі вишні.
П’яніють бджоли в ароматах
Гудуть від них дерева пишні.
І гомін на обійстях та у хатах.
Так легко на душі і сонячно!
Немов весь світ чекає свята.
Неначе шукаєш в прийдешнім надіі проміння.
Вважаєш
Що душам дарує хтось світле спасіння.
Бажаєш
Зібрати до купи всі страчені долі з насінням.
Не знаєш
Бере в обійми сон мене
За руку він крізь ніч веде
Кидаю в мрії я себе
Так треба
Смакує хтось терпке вино
За вікнами знову сумний листопад,
Та він не зігріє роз’ятрену душу.
Не листя багряне – ракети летять –
Їх відблиск у кожній кривавій калюжі.
І спогадів теплих беззахисний шал
Світ завмер сутужно:
Світ спостерігає.
Подихи напружені …
Спокою немає.
Плівки із новин
Ти маниш мене вперто словом: «завтра»
Й «згодом»
А потім – інша вишукана мантра
З кодом.
Я чую фрази: «я не знаю», «зачекай» -
Відмовки сталі.
До почуттів потрібен ключ,
До відчуттів - нейрони
Інстинкт тримає обіруч:
Шайтан,Ібліс,чи янгол чорний?
З тобою світ - без почуттів,
Без тебе всесвіт – зникне.
Багато шляхів мандрувала душа споконвічна:
Життя одягала й знімала, неначе вбрання.
Мої тілеса, що змінила душа за сторіччя
Змогли усвідомити тільки єдине знання:
Що кокон метеликом так і не став завчасу, –
Заточена я у старих і заношених латах.
Безмежжя поля. Оком схопиш виднокіл.
Тужавий степ замовк нагрітий спекою
Сіріє стежка, розкладаючи проділ
Пахучих кіс зерна, поквітчаних смереками.
Земля пашить, неначе промовля:
Твоя злість тобі не допоможе жити
І більш причетним до чужого горя не зробить.
Вени отрутою тобі не промити,
Але знайдеш на свою долю хвороби.
Ти шлеш прокльони списами зміїними,
Та звідки в тобі стільки яду набралось за вік?
Твоя любов запекла, як корида:
Червоне шмаття і бурхлива кров.
Благала німо, мов каріатида,
Щоб ти мене в бою не проколов .
Аби не ранив в поєдинку з тінню –