Неоніла Гуменюк
І зашарілася,
Мов на побаченні
Молода дівчина.
А як за руку взяв
Та пригорнув мене -
Світилась радістю,
По таких пухнастих, як у неї хвіст.
Бо горішків й шишок маленька надбала,Весь запас сховала тут же у дуплі.
Не страшні морози, а ні хуртовини,
А ні сніговії білочці рудій.
То ж перечекає вона люту зиму,
Щиро порадіє дівчині-весні.
Де з тобою ми ходили,
Спомин залишивсь обом.
Бо літа, неначе коні
Так нестримно мчали вдаль,
Посріблили наші скроні,
Несли радість і печаль.
Нині "валентинки" надсилаєм,
Даруємо їм ласку і тепло.
Хай же день святого Валентина
Всім приносить радісні хвилини,
Щоби, наче сад життя цвіло.
Щирих слів для них ми не жаліймо
Неначе жовтії слізки,
Золотом сяють вони.
Кружляють повільно-повільно,
А коли дме вітер сильний
То падають, падають вниз.
А як задощить у похмурий,
Щоранку прокидатися мені
Так хочеться.Хай станеться це диво,
Дарує доля нам щасливі дні.
Від мого погляду, як від вогню згоряєш,
В твоїх очах бездонних я тону,
Удвох полетимо ми аж до раю,
Вдарив бубон, цимбал віражі,
Все лилося струмочком так дзвінко,
Аж співати хотілось душі.
Ці троїстих музик передзвони
Змусили завмирати серця.
Від народу жива й неповторна
В очах твоїх,
Краплини течії стрімкої
В очах твоїх.
Волошки голубі - не в житі,
Ти даруватимеш щомиті
Вода така чиста, студена.
Влітку у спеку воно,
Ніби оазис в пустелі.
Всі поспішають сюди:
Звірі й птахи, подорожні.
Хоч раз скуштувавши води,
І смуток душу огорта.
Як усміхнешся, милий друже,
То й забуваю про літа.
Що вже мина життєве літо
Й до осені всього лиш крок.
А річка-змійка унизу біжить
Поміж береги круті високі,
Гривасті коні в лузі розбрелись.
Така краса, хоч бери пензля в руки
Й пиши картину, все це зображай,
Щоб пам"ятали діти та онуки,
Ронить журбу свою соком-сльозою.
Бо розтинають сокирою груди
І сік - її кров цідять жадібні люди.
Ніхто її горем і не перейметься,
Як птахом пораненим серденько б"ється,
Плаче так гірко, тріпоче й тріпоче,