Неоніла Гуменюк
Вдарив бубон, цимбал віражі,
Все лилося струмочком так дзвінко,
Аж співати хотілось душі.
Ці троїстих музик передзвони
Змусили завмирати серця.
Від народу жива й неповторна
В очах твоїх,
Краплини течії стрімкої
В очах твоїх.
Волошки голубі - не в житі,
Ти даруватимеш щомиті
Вода така чиста, студена.
Влітку у спеку воно,
Ніби оазис в пустелі.
Всі поспішають сюди:
Звірі й птахи, подорожні.
Хоч раз скуштувавши води,
І смуток душу огорта.
Як усміхнешся, милий друже,
То й забуваю про літа.
Що вже мина життєве літо
Й до осені всього лиш крок.
А річка-змійка унизу біжить
Поміж береги круті високі,
Гривасті коні в лузі розбрелись.
Така краса, хоч бери пензля в руки
Й пиши картину, все це зображай,
Щоб пам"ятали діти та онуки,
Ронить журбу свою соком-сльозою.
Бо розтинають сокирою груди
І сік - її кров цідять жадібні люди.
Ніхто її горем і не перейметься,
Як птахом пораненим серденько б"ється,
Плаче так гірко, тріпоче й тріпоче,
Хлібів колише вітер позолоту,
А між стебел - червоних маків рай,
Землі краса незаймана й щедроти.
Волошок-хвиль гойдається блакить,
Всміхається овес у вуса довгі.
Природи чудеса переплелись
Так кажуть в народі, погоджуюсь з цим.
Якщо досягти чогось комусь вдасться,
Це ним заплановано. більше ніким.
А коли хтось руки чомусь опускає,
Не прагне іти все вперед і вперед,
То щастя і справді він так й не зазнає,
Дощ ще зранку моросить
І зірвався сильний вітер,
Всюди чути його свист.
Та сніжок легенько пада,
На долонях розтає.
День останній листопада
Дикі гуси й качки навесні гніздяться
Й куропатки малі водяться тут часто.
А густий верболіз - то житло пташине
І сережками вільх вітерець грайливий
Може бавитись так, казку їм шепоче,
Незабудка мала слухати теж хоче
Сонечко купіль-тепло
І слухає, слухає, слухає,
Як та огортає зело.
Із квітки на квітку літає
Божа комаха - бджола
Та всеньке літо збирає
Усе собі скік та скок.
Обманув і Зайця й Вовка
Та Ведмедя також ловко.
Думав. що найрозумніший.
Хизувався тим у лісі.
Але Лисоньку куму