Екатерина Евстратова
Так хочу нічого не чути,
позбавитись того на мить слуху.
Та думки мої будуть почуті,
Бо душа є місцем їх руху.
Знов на повну дешеві навушники.
Перервати хоча б всю увагу.
Наше буття стає паралельним..
Все пастеллю змальоване дивне життя.
Ми порівняно з зорями дійсно нікчемні,
та порівняно з іншими - чорт його зна.
Шли ми з тобою близько, чуттєво,
Дивно те, що я тебе кохала..
Як я встигла за коротку мить?
Як би ж знала.. Ох, як би я знала!..
Що так раптово замок мій згорить.
Очі темні... І за ними - темінь.
У душі твоїй диявольскі чорти!
Крила ми відриваєм на тебе, світе.
Кров у думках та у скронях помсти не стигне..
Коли час прийде і готові ми будем злетіти,
нас вже ніхто, ніхто, повір, не зупине!
Поки крила окріпнуть і набиратимемсь сил,
Дорослість - це спокійність.
Коли втрачають ціну образи.
Коли враховуєш імовірність,
що може бути не все й не відразу.
Дорослість - це розсудність.
О люде, люде, люде.. Подуріли!
Вже від абсурду пухне голова.
Верхівка й Рашки, й наша захворіла,
остання стадія діагнозу - війна.
І потерпають люди, прості люди.
Что кроется в тебе моя Вселенная?
Что прячешь ты за звёздами своими?
Тайна ли настолько та священная,
что не посильна душами земными?
Конец ли тебе есть иль бесконечная?
Я могу рассказать тебе правду,
как только сварится кофе.
Она тебя не касается.
Она меня жжет, дико мучает.
И слезы пойдут уж со старта.
Так душа боли той не выносит.
Не зная мир, я бродил по улицам.
Урчало в животе моем порой.
От холода дрожал я и сутулился,
искал ночлега долго той зимой..
И мимо люди проходили молча,
кто жалостливый взгляд на миг бросал,
Твої очі вже не гріють.
Холодні руки обіймають порожнечу.
Справді дивно..
Як швидко розумієш такі речі.
Справді лячно,
Вони - діти андроїдів,
хтось і IOSа,
заучених поглядів,
від мережі хаоса.
Вони - діти гаджетів,
планшетів та смартів.
За лаштунками твОїх зіниць
заховалась історія світу.
Тільки ти про неї мовчиш,
а цікавість моя - швидкі квіти.
Ти довіриш мені хоч шматочок?