Лисенко Євгеній
Буря, тумани, холоднії дні,
сонце лиш вигляне і підуть дощі.
Вітер зривається і хмари сумні.
Листя опавше й дерева пусті.
Раніш піднімається зірка вечірня,
ось покривалом вкривається білим стежина.
Знов прокинувся вночі,
ніби й очі не стуляв.
А в голові одні думки,
одна другу переклика.
Хто знає, може та в кінці,
на стороні других світів.
У безмовній тиші,
де темрява панує вічно.
І час як вітер непомітний,
зупинився там навіки.
Не маючи кінця ні краю,
Нехай летять у дальній вирій птахи,
нехай розтеляться полями колоски.
А я чекаю друже, як востаннє,
чекаю я на тебе як завжди.
І хай дощами напивається земля,
а хтось малює райдугами барви.
В цей стражденний, смутку день,
сірим небо все покрило.
Серце билось у пів сили,
та зупинивсь для неї час.
І проклинав я небеса,
не вірив я, не бачив сна.
Безжалісний час плине у даль,
тягнучи за собою мітки минулого.
А ясени тихо шепочуть про нас,
а на ясенах дотики, тіні забутого.
Танцюють листвою осінній свій вальс,
Розкинулись рясно кручі й степи
над тобою славетне місто незламне
І рідні безкрайні Дніпра береги
тихо шепчуть тобі на світанні.
Там гордо стоїть в самотній красі
Шукав себе у цьому світі,
в задзеркаллі кожен день.
Я бачив різні там обличчя,
За вільний народ, за твоє життя
За кручі густі й безкрайні степи.
За ріки, озера, зелені поля.
Сьогодні країну боронитиму я.
Прощавай, моя рідна земля,
Вигляне сонечко променем теплим,
півень голосистий покаже свій тембр.
Пташки вже співають мелодію серця,
а там в'юнки та тюльпани розкриються перші.
Спішать, летять, працюють комахи,
бджоли гудуть на гіллях понад дахом.
Щось не спокійно на душі
і пристань мою сон лишив.
За що старі голодні ходять,
а в кишенях копійки.
І сняться їм ті роки теплі,
коли ще ближній поміч дасть.
Коли сонце виходить,
я прокидаюсь з тобою.
Всі тіні від ночі,
промінням яскравим
осяють карії очі.
Не наче у сні,
