Лисенко Євгеній
І сміятись не можу, як раніше сміявсь,
так що душа аж раділа до плачу.
Дивлюсь я у даль країно моя,
дивлюсь і на серці все тяжче.
Завіють вітри, доносять буйні пориви,
Я ненавижу этот мир,
и все сильней хочу уйти.
Ведь счастья нету на земле,
когда пустые мои дни.
И вот петля уже на шее,
неторопливые движения.
Сідає сонце, небо ясне,
лиш тихо чути пташок спів.
І на вечір біля хати,
коники грають пісні.
Легеньким вітром подуває,
волосся ледве підійма.
Рветься птах який у клітці,
стомлений, крила побиті.
Сяйво в небі йому сниться,
та один лиш в цьому світі.
Без мрії, втративши себе,
так непомітно час іде.
Частенько згадую дитинство,
яскраве, світле та прекрасне.
Біжу босоніж по стежині,
аж свіркають заду п'яти.
Так солодко в повітрі пахне,
пряним ароматом м'яти.
Помолись за мене,
я вранці піду.
По землі святої,
на грішну війну.
Помолись моя мила,
та віри не втрачай.
Не підібрати вже тих слів,
яких сказати я не встиг.
Не знав тоді я а ні бід
і як коли в душі болить.
Змінились ми, але не світ.
Вічність це ми, вічність це все,
що на вік закарбовано у нашій душі.
Палкі відчуття, любові краси.
Ті дні незабутні, теплі, ясні.
І митті що серце не раз хвилювали,
Друже, як воно сталось?
Не знає ніхто.
Коли одна мить життя віднімає,
сам не зная того.
І плине час, роки минають,
та я завжди пам'ятаю.
Одного дня,
коли сонце вже зійде.
Понад дахом пронесеться,
тінню чорною впаде.
Та осяде на верхівці.
Птах-страшної біди вісник.
Блукаю стежками, полями, містами.
Ще в грудях болить, ще чути биття.
Не печаль душу свою, сумними думками.
Дивись там комета, це наше життя.
Свій шлях із запалом почне поміж зірок,
між холодним обрієм пронесеться космічним.
Нехай летять у дальній вирій птахи,
нехай розтеляться полями колоски.
А я чекаю друже, як востаннє,
чекаю я на тебе як завжди.
І хай дощами напивається земля,
а хтось малює райдугами барви.
