Лисенко Євгеній
Вірним серцем, вільний душею,
рідним краєм і мовою щирою.
Духом сильним, козацьким, нестримним.
І руками що пропахлися хлібом.
Вірний, навіки вірний всьому.
Знов прокинувся вночі,
ніби й очі не стуляв.
А в голові одні думки,
одна другу переклика.
Хто знає, може та в кінці,
на стороні других світів.
Не підібрати вже тих слів,
яких сказати я не встиг.
Не знав тоді я а ні бід
і як коли в душі болить.
Змінились ми, але не світ.
Буря, тумани, холоднії дні,
сонце лиш вигляне і підуть дощі.
Вітер зривається і хмари сумні.
Листя опавше й дерева пусті.
Раніш піднімається зірка вечірня,
ось покривалом вкривається білим стежина.
Спи, не думай не гадай.
Віки стомлені закрий.
Місяць, зорі, тиші рай.
Чарівне сниться у ві сні.
Хай забере, вбере у себе,
Стих вітер буйний, тихше і тихше,
лиш ніжно пестить як рукою.
Білих, сніжно-білих квітів
і гойдає в танці своїм.
А за кручами густими,
Блукаю стежками, полями, містами.
Ще в грудях болить, ще чути биття.
Не печаль душу свою, сумними думками.
Дивись там комета, це наше життя.
Свій шлях із запалом почне поміж зірок,
між холодним обрієм пронесеться космічним.
Вічність це ми, вічність це все,
що на вік закарбовано у нашій душі.
Палкі відчуття, любові краси.
Ті дні незабутні, теплі, ясні.
І митті що серце не раз хвилювали,
Мені здається ніби ми
вічність із тобою знайомі.
І всесвіт цілий у тобі,
безмежних просторів.
Глибокий синій океан,
там потонути тільки в радість.
Пам'ять, назавжди із нами
Пам'яті поснувших, на вічно в серцях.
Тим, хто боровся ночами і днями
у світі безглуздя і забуття.
Хто глибиною душі, палкими серцями
Упали зернята на чорную землю,
крихкі на беззахисні з синього неба.
Кому зглянеться доля зачепитись та жити,
а хтось і не відчує себе у цьому світі.
Заплачуть небеса, надію дадуть,
на світанку зернята швидко проростуть.
Люблю дивитись як ти спиш
і так спокійно на душі.
А за вікном вітри шепочуть,
