Лисенко Євгеній
Друже, як воно сталось?
Не знає ніхто.
Коли одна мить життя віднімає,
сам не зная того.
І плине час, роки минають,
та я завжди пам'ятаю.
Блукаю стежками, полями, містами.
Ще в грудях болить, ще чути биття.
Не печаль душу свою, сумними думками.
Дивись там комета, це наше життя.
Свій шлях із запалом почне поміж зірок,
між холодним обрієм пронесеться космічним.
Буря, тумани, холоднії дні,
сонце лиш вигляне і підуть дощі.
Вітер зривається і хмари сумні.
Листя опавше й дерева пусті.
Раніш піднімається зірка вечірня,
ось покривалом вкривається білим стежина.
Одного дня,
коли сонце вже зійде.
Понад дахом пронесеться,
тінню чорною впаде.
Та осяде на верхівці.
Птах-страшної біди вісник.
Нехай летять у дальній вирій птахи,
нехай розтеляться полями колоски.
А я чекаю друже, як востаннє,
чекаю я на тебе як завжди.
І хай дощами напивається земля,
а хтось малює райдугами барви.
Щось не спокійно на душі
і пристань мою сон лишив.
За що старі голодні ходять,
а в кишенях копійки.
І сняться їм ті роки теплі,
коли ще ближній поміч дасть.
Мені здається ніби ми
вічність із тобою знайомі.
І всесвіт цілий у тобі,
безмежних просторів.
Глибокий синій океан,
там потонути тільки в радість.
Знов прокинувся вночі,
ніби й очі не стуляв.
А в голові одні думки,
одна другу переклика.
Хто знає, може та в кінці,
на стороні других світів.
Вічність це ми, вічність це все,
що на вік закарбовано у нашій душі.
Палкі відчуття, любові краси.
Ті дні незабутні, теплі, ясні.
І митті що серце не раз хвилювали,
Білою ковдрою вкрилась стежина,
десь пролітають немов зорепад.
Чарівні, маленькі, тендітні сніжинки.
Сьогодні Новий рік будем зустрічать!
Ялинку святкову вкрасимо барвами,
кольоровим дощем прикрасимо дім.
Я ненавижу этот мир,
и все сильней хочу уйти.
Ведь счастья нету на земле,
когда пустые мои дни.
И вот петля уже на шее,
неторопливые движения.
Шепочуть ясени вночі,
десь зірка ледь стала виднітись.
Блукає вітер в самоті,
ледь чути дальнім ехом в тиші.
Десь поміж сосен і дубів,
хащами лісу, сяйво дивне.
