Лисенко Євгеній
Безжалісний час плине у даль,
тягнучи за собою мітки минулого.
А ясени тихо шепочуть про нас,
а на ясенах дотики, тіні забутого.
Танцюють листвою осінній свій вальс,
Пам'ять, назавжди із нами
Пам'яті поснувших, на вічно в серцях.
Тим, хто боровся ночами і днями
у світі безглуздя і забуття.
Хто глибиною душі, палкими серцями
Не підібрати вже тих слів,
яких сказати я не встиг.
Не знав тоді я а ні бід
і як коли в душі болить.
Змінились ми, але не світ.
Сідає сонце, небо ясне,
лиш тихо чути пташок спів.
І на вечір біля хати,
коники грають пісні.
Легеньким вітром подуває,
волосся ледве підійма.
Любов'ю сповнені очі твої,
добрі й водночас сумні.
Так легко було закохатись,
в глибинний світ твоєї душі.
Тяжкою працею стомлені руки,
життям пройдене крізь голод й війну.
Вже дванадцяту пробило,
повний місяць, темні сили.
Починаючи свій танець,
прокрадаючись між снами.
Ось не помітиш ти і в мить,
як щось заколе, заболить.
Пламенем жарким, под утро ворвавшись,
наши сердца разлучил он с тобой.
И пепел летевший, над серым небом гнетущим,
где пули сквозили над головой.
Пали там сотни за миг этот души,
не успев попрощаться, друг-друга найти.
Помолись за мене,
я вранці піду.
По землі святої,
на грішну війну.
Помолись моя мила,
та віри не втрачай.
Хоробрий, сильний та безстрашний,
за правду він тримає меч.
За що хто знає ці страждання,
війна людей не знає меж.
І гинуть душі тисячами,
за того у кого її нема.
В цей стражденний, смутку день,
сірим небо все покрило.
Серце билось у пів сили,
та зупинивсь для неї час.
І проклинав я небеса,
не вірив я, не бачив сна.
Блукаю стежками, полями, містами.
Ще в грудях болить, ще чути биття.
Не печаль душу свою, сумними думками.
Дивись там комета, це наше життя.
Свій шлях із запалом почне поміж зірок,
між холодним обрієм пронесеться космічним.
І сміятись не можу, як раніше сміявсь,
так що душа аж раділа до плачу.
Дивлюсь я у даль країно моя,
дивлюсь і на серці все тяжче.
Завіють вітри, доносять буйні пориви,