Лисенко Євгеній
Друже, як воно сталось?
Не знає ніхто.
Коли одна мить життя віднімає,
сам не зная того.
І плине час, роки минають,
та я завжди пам'ятаю.
За вільний народ, за твоє життя
За кручі густі й безкрайні степи.
За ріки, озера, зелені поля.
Сьогодні країну боронитиму я.
Прощавай, моя рідна земля,
Стих вітер буйний, тихше і тихше,
лиш ніжно пестить як рукою.
Білих, сніжно-білих квітів
і гойдає в танці своїм.
А за кручами густими,
Частенько згадую дитинство,
яскраве, світле та прекрасне.
Біжу босоніж по стежині,
аж свіркають заду п'яти.
Так солодко в повітрі пахне,
пряним ароматом м'яти.
Насунули хмари, блакить неба закрили,
Ранком прохолодним грім прогримів.
О земле моя, моя Україно!
Безжалісний час в мить наступив.
Заплакало небо, так тяжко, щосили,
Я промінь тепла,
як рання весна
Я вогонь у душі,
що зігріває серця.
Я кохання без меж,
природи вічна краса.
Непомітно минає час,
кожен раз впадаючи у темряву.
Коли сумніви сильніші за нас,
боротьба в тобі нескінченна.
Пам'ятаю, хтось ніби сказав.
Підіймайсь при кожному падінні.
Мені здається ніби ми
вічність із тобою знайомі.
І всесвіт цілий у тобі,
безмежних просторів.
Глибокий синій океан,
там потонути тільки в радість.
Коли сонце виходить,
я прокидаюсь з тобою.
Всі тіні від ночі,
промінням яскравим
осяють карії очі.
Не наче у сні,
Вічність це ми, вічність це все,
що на вік закарбовано у нашій душі.
Палкі відчуття, любові краси.
Ті дні незабутні, теплі, ясні.
І митті що серце не раз хвилювали,
Нехай летять у дальній вирій птахи,
нехай розтеляться полями колоски.
А я чекаю друже, як востаннє,
чекаю я на тебе як завжди.
І хай дощами напивається земля,
а хтось малює райдугами барви.
Шукав себе у цьому світі,
в задзеркаллі кожен день.
Я бачив різні там обличчя,
