Лисенко Євгеній
І сміятись не можу, як раніше сміявсь,
так що душа аж раділа до плачу.
Дивлюсь я у даль країно моя,
дивлюсь і на серці все тяжче.
Завіють вітри, доносять буйні пориви,
Рветься птах який у клітці,
стомлений, крила побиті.
Сяйво в небі йому сниться,
та один лиш в цьому світі.
Без мрії, втративши себе,
так непомітно час іде.
Частенько згадую дитинство,
яскраве, світле та прекрасне.
Біжу босоніж по стежині,
аж свіркають заду п'яти.
Так солодко в повітрі пахне,
пряним ароматом м'яти.
Помолись за мене,
я вранці піду.
По землі святої,
на грішну війну.
Помолись моя мила,
та віри не втрачай.
Не підібрати вже тих слів,
яких сказати я не встиг.
Не знав тоді я а ні бід
і як коли в душі болить.
Змінились ми, але не світ.
Сідає сонце, небо ясне,
лиш тихо чути пташок спів.
І на вечір біля хати,
коники грають пісні.
Легеньким вітром подуває,
волосся ледве підійма.
Вічність це ми, вічність це все,
що на вік закарбовано у нашій душі.
Палкі відчуття, любові краси.
Ті дні незабутні, теплі, ясні.
І митті що серце не раз хвилювали,
Друже, як воно сталось?
Не знає ніхто.
Коли одна мить життя віднімає,
сам не зная того.
І плине час, роки минають,
та я завжди пам'ятаю.
Одного дня,
коли сонце вже зійде.
Понад дахом пронесеться,
тінню чорною впаде.
Та осяде на верхівці.
Птах-страшної біди вісник.
Блукаю стежками, полями, містами.
Ще в грудях болить, ще чути биття.
Не печаль душу свою, сумними думками.
Дивись там комета, це наше життя.
Свій шлях із запалом почне поміж зірок,
між холодним обрієм пронесеться космічним.
Непомітно минає час,
кожен раз впадаючи у темряву.
Коли сумніви сильніші за нас,
боротьба в тобі нескінченна.
Пам'ятаю, хтось ніби сказав.
Підіймайсь при кожному падінні.
Стих вітер буйний, тихше і тихше,
лиш ніжно пестить як рукою.
Білих, сніжно-білих квітів
і гойдає в танці своїм.
А за кручами густими,
