Лисенко Євгеній
І сміятись не можу, як раніше сміявсь,
так що душа аж раділа до плачу.
Дивлюсь я у даль країно моя,
дивлюсь і на серці все тяжче.
Завіють вітри, доносять буйні пориви,
Насунули хмари, блакить неба закрили,
Ранком прохолодним грім прогримів.
О земле моя, моя Україно!
Безжалісний час в мить наступив.
Заплакало небо, так тяжко, щосили,
Бережи її як понад усе,
бережи любов що тобі дає.
Душу рідну плекай, її бережи.
Обіймай коли тяжко, обіймай завжди.
Як світло єдине, що дає шлях вночі.
Без тебе я блукав би, стежками в нікуди.
У безмовній тиші,
де темрява панує вічно.
І час як вітер непомітний,
зупинився там навіки.
Не маючи кінця ні краю,
Білою ковдрою вкрилась стежина,
десь пролітають немов зорепад.
Чарівні, маленькі, тендітні сніжинки.
Сьогодні Новий рік будем зустрічать!
Ялинку святкову вкрасимо барвами,
кольоровим дощем прикрасимо дім.
В цей стражденний, смутку день,
сірим небо все покрило.
Серце билось у пів сили,
та зупинивсь для неї час.
І проклинав я небеса,
не вірив я, не бачив сна.
Я ненавижу этот мир,
и все сильней хочу уйти.
Ведь счастья нету на земле,
когда пустые мои дни.
И вот петля уже на шее,
неторопливые движения.
Рветься птах який у клітці,
стомлений, крила побиті.
Сяйво в небі йому сниться,
та один лиш в цьому світі.
Без мрії, втративши себе,
так непомітно час іде.
Щось не спокійно на душі
і пристань мою сон лишив.
За що старі голодні ходять,
а в кишенях копійки.
І сняться їм ті роки теплі,
коли ще ближній поміч дасть.
Вигляне сонечко променем теплим,
півень голосистий покаже свій тембр.
Пташки вже співають мелодію серця,
а там в'юнки та тюльпани розкриються перші.
Спішать, летять, працюють комахи,
бджоли гудуть на гіллях понад дахом.
Безжалісний час плине у даль,
тягнучи за собою мітки минулого.
А ясени тихо шепочуть про нас,
а на ясенах дотики, тіні забутого.
Танцюють листвою осінній свій вальс,
Не підібрати вже тих слів,
яких сказати я не встиг.
Не знав тоді я а ні бід
і як коли в душі болить.
Змінились ми, але не світ.