Іван Вовчок
Мабуть, один лиш я ще не писав про осінь,
Ця тітка вічно п’яна від рясних дощів,
Які немов солоні сльози від старих відносин,
Що ностальгічно роз’їдають закутки душі.
От не люблю її, ненавиджу цю осінь.
Мій перший вірш про неї буде ось такий,
Хорошого я тут не скажу мабуть зовсім,
Головне не забути
той вир емоцій
щоб з часом збагнути,
що ти моя осінь.
Відкритись для снігу
і теплого сонця.
З дощем твоїм піду
завмерши в долоньці
Так витончено рухається в танці
І ніжно грає фарбами життя.
Під перші сонячні проміння, вранці,
На березі танцює без взуття…
Вона малює рухами бажання.
Танцює з тінню власного буття.
Не промовляючи нічого, лиш мовчання
Прощатись важко, але як без цього –
У всіх нас час спливає непомітно,
А мій вже сплив, – та це нічого,
Надіюсь, що в кінці побачу світло.
До тих хто поруч, першими звертаюсь,
Бо перед вами я у вічному боргу,
Не завжди правильно чинив, у цьому каюсь,
Я йду у гору, з сумкою на спині
Та сумка для моїх гріхів,
Таких наприклад як гордині,
А також для лукавих слів.
Так підіймаюсь я до Бога,
Хоч через сумку важко йти,
Здається надто довгою дорога,
Я покохав тебе миттєво,
У туж хвилину як зустрів.
І все здалося несуттєво,
Так за тобою я шалів.
Забилось серденько частіше
І закрутилось в голові,
Мій голос став чомусь тихіший,
Під ліхтарем
нічного міста,
Вдихаю дим,
гарячий і їдкий
Твій силует
зявлявся ніжно,
А голос шепотів
– ” ти мій… “
Святкуєш свято незалежності?
А прадід твій в могилі плаче.
Бо день цей рівний протилежності.
Ти придивись детальніше, читачу,
Поглянь які протерті ті коліна.
Ніколи ще не падав так козак.
Тобі вже не належить Україна,
Вже двадцять цигарок у попільничці,
порожня чашка з залишками цукру,
старі вірші лежать в моїй скарбничці,
а я із злості у кулак стискаю руку.
Із стомленим думками виразом обличчя,
червоними очима від розмитих букв,
аж до межі себе довів до пограниччя,
Цієї ночі місяць був у повні,
А я сидів на березі ріки.
На теми всякі думав – на любовні,
І кидав камені в зірки.
А я не спав – не спала мабуть й ти.
Бо в голові думки гріховні.
Твої руки зігріті чужим теплом
Серце бється заради погляду,
а душа мріє бути поруч, разом
Та мені не приборкати холоду…
Ти холодна до мене та всеж,
Я смиренно до цього ставлюся.
Бо моїм почуттям нема меж,
Лежить тихенько труп у морзі,
Від нього смородом нестерпно тхне.
Його знайшли холодним на дорозі
Ніхто за старцем важко не зітхне
Він жив на вулиці, в коробці
І харчувався тим, що десь знайшов.
Щоночі розкладав вогонь у бочці,