Іван Вовчок
Невже дійшов я до кінця?-
Закінчилась дорога під ногами,
Як не довершена картина у митця,
Я малював її безсонними ночами.
В кінці дороги вершник показався
Окутаний пітьмою і вогнем,
Він в мене своїм поглядом врізався
Твої руки зігріті чужим теплом
Серце бється заради погляду,
а душа мріє бути поруч, разом
Та мені не приборкати холоду…
Ти холодна до мене та всеж,
Я смиренно до цього ставлюся.
Бо моїм почуттям нема меж,
Знов ранок ніч прогнав із двору,
А я чомусь так і не спав.
Зі мною це буває в літню пору,
Подушку вже давно не обіймав.
Лиш чорна кава стине в чашці,
А сигарета вже дотліла до кінця.
Я у вікні накришу хліба пташці,
Я покохав тебе миттєво,
У туж хвилину як зустрів.
І все здалося несуттєво,
Так за тобою я шалів.
Забилось серденько частіше
І закрутилось в голові,
Мій голос став чомусь тихіший,
Я йду у гору, з сумкою на спині
Та сумка для моїх гріхів,
Таких наприклад як гордині,
А також для лукавих слів.
Так підіймаюсь я до Бога,
Хоч через сумку важко йти,
Здається надто довгою дорога,
Знаєш,
а я ніколи не був
надпримхливим у виборі,
не зважав на безглузді канони
тупого суспільства,
для таких в голові
є вбудований відділ призирства,
й сатирично оформлені
Головне не забути
той вир емоцій
щоб з часом збагнути,
що ти моя осінь.
Відкритись для снігу
і теплого сонця.
З дощем твоїм піду
завмерши в долоньці
Під ліхтарем
нічного міста,
Вдихаю дим,
гарячий і їдкий
Твій силует
зявлявся ніжно,
А голос шепотів
– ” ти мій… “
Цієї ночі місяць був у повні,
А я сидів на березі ріки.
На теми всякі думав – на любовні,
І кидав камені в зірки.
А я не спав – не спала мабуть й ти.
Бо в голові думки гріховні.
Вже двадцять цигарок у попільничці,
порожня чашка з залишками цукру,
старі вірші лежать в моїй скарбничці,
а я із злості у кулак стискаю руку.
Із стомленим думками виразом обличчя,
червоними очима від розмитих букв,
аж до межі себе довів до пограниччя,
Так витончено рухається в танці
І ніжно грає фарбами життя.
Під перші сонячні проміння, вранці,
На березі танцює без взуття…
Вона малює рухами бажання.
Танцює з тінню власного буття.
Не промовляючи нічого, лиш мовчання
Прощатись важко, але як без цього –
У всіх нас час спливає непомітно,
А мій вже сплив, – та це нічого,
Надіюсь, що в кінці побачу світло.
До тих хто поруч, першими звертаюсь,
Бо перед вами я у вічному боргу,
Не завжди правильно чинив, у цьому каюсь,
