Катерина Синявська
це не кущ - це життя
на гілці старе й молоде
дріботить зелене буття
а інше бліде й скрутне
але все шелестить одним покривалом
Чи є сенс говорити про честь і мораль
Як навіть у безодні є вага, а у них нема
Чим ми те виміряємо, ось де грань
Не знайдеться для цього у геніїв формула
Не можу забути тих колір очей
Любов підло грає в порядок речей
Як земля ті очі, як ґрунт
Ще трохи і до колін я тобі припаду
чи легко покидати країну, де крім сім’ї
ніхто тебе не знає?
це легко ніколи не чекати, що там,
там - десь тебе згадають
не привʼязаним бути до людей
Не до вподоби мені знати, що ми
Одночасно прибули з різних світів
Спрага - водою хочу нестерпно піти
В темряві днів я зустріла її
В ясність ночей її я й покину
Це вдача, чи все-таки ні?
Чим далі ми у майбутнє
- тим ближче до минулого,
От от і рукою подати
До середньовічного дула
Я вернулась додому
Я тут наче міраж
Я зникну ж
Я ж втрачу тут своє життя
Я серед горя знайду своє щастя
Буду серед них, аж наче жива
Та надія дурна, я замовчу
Всьому кінець, і ніхто не згада
Сховаюсь, втечу
І знову одна
Давай зіграємо у свої ролі
Зіграєм наче незнайомі
По білому моєму тілу
Ти чорними слизнеш очима
Вигляд зроблю наче було це мимо
І в раз поглинутий ти димом
Мої груди повні повені
А твоє сердце певно скажене
Так скаженіє, що піной зливається
Море моє солене
Ти будеш ті води колихати
Я вірю аж поки не збудеться
Бо який же сенс тоді
Любити поки любиться
У цьому вирі подій
Без інерції, а по власній волі
Чи можлива свобода від болю
Завданого мені ж мною
Навряд чи відповім я скоро
Бо поки мучусь я з собою
