Катерина Синявська
Мої груди повні повені
А твоє сердце певно скажене
Так скаженіє, що піной зливається
Море моє солене
Ти будеш ті води колихати
чи легко покидати країну, де крім сім’ї
ніхто тебе не знає?
це легко ніколи не чекати, що там,
там - десь тебе згадають
не привʼязаним бути до людей
Давай зіграємо у свої ролі
Зіграєм наче незнайомі
По білому моєму тілу
Ти чорними слизнеш очима
Вигляд зроблю наче було це мимо
І в раз поглинутий ти димом
Не до вподоби мені знати, що ми
Одночасно прибули з різних світів
Спрага - водою хочу нестерпно піти
В темряві днів я зустріла її
В ясність ночей її я й покину
Це вдача, чи все-таки ні?
це не кущ - це життя
на гілці старе й молоде
дріботить зелене буття
а інше бліде й скрутне
але все шелестить одним покривалом
Чим далі ми у майбутнє
- тим ближче до минулого,
От от і рукою подати
До середньовічного дула
Я вірю аж поки не збудеться
Бо який же сенс тоді
Любити поки любиться
У цьому вирі подій
Без інерції, а по власній волі
Не можу забути тих колір очей
Любов підло грає в порядок речей
Як земля ті очі, як ґрунт
Ще трохи і до колін я тобі припаду
Чи є сенс говорити про честь і мораль
Як навіть у безодні є вага, а у них нема
Чим ми те виміряємо, ось де грань
Не знайдеться для цього у геніїв формула
Я серед горя знайду своє щастя
Буду серед них, аж наче жива
Та надія дурна, я замовчу
Всьому кінець, і ніхто не згада
Сховаюсь, втечу
І знову одна
Я вернулась додому
Я тут наче міраж
Я зникну ж
Я ж втрачу тут своє життя
Чи можлива свобода від болю
Завданого мені ж мною
Навряд чи відповім я скоро
Бо поки мучусь я з собою