Лана Краска
а вона ж не назавжди
лиш на мить , не на вік
придивись - її очі
то болю і смутку безмежжя...
але попри цей біль її сміх ще дзвінкий
вона не вірила словам
слова на мить , а не навіки
і поміж тисячі світів
бажала той , де буде гірко
бажала так , що небеса
щоразу дивлячись на неї
вона ледь не щодня влаштовувала пікети
із транспарантами
бентежила ночі спокій хресною ходою
зі смолоскипами
а він вірно і віддано готував їй каву щоранку
і цілунком
а вона знову малювала минуле
не категорично
але поступово
все далі і далі від сьогодення
пірнала туди, де вона невідома
Єдина
смуток... тиша... єдина зоря...
шмат паперу... і мрія єдина...
непокірність... забутість... свіча...
що палає віднині єдина...
я йду за небокрай
де мешкає душа
що прагне до розмови
я віднайду її
у різнобарв'ї мальв
сьогодні вона частина
не ціле
ледь половина
її порцеляновий всесвіт
розбито
розтрощено вщент
за темною ніччю приходить світанок
окрасою серця він служить для нас
і хто ну хоч раз вийде вранці на ганок
не зможе забути цих дивних прикрас
і ось за хвилину ранковая зоря
заллє своїм світом півнеба. Блакить
...казали , що вона ніколи
ніколи , чуєш ? не була своєю
завжди чужа , завжди якась
непевна
знайомі ? ні
а подруги - тим паче
вона не мала себе за генія
але щовечора
за чаєм з печивом
в уяві змученій, чуттям схвильованій
долала відстані
до нього в місто
а небо мені навіщо ?
у нього ж нема берегів
і голос його надто тихий
і пісня його не звучить
я тільки на небо погляну
і страх мою душу займа
ти наново мене перешиваєш
нитками чорними
на біле полотно
яскраве ні
табу на колір - барву
бо не бажається
