Лана Краска
нескорена
таврована
забута
і оновлена
чужа
і загартована
озвись до мене закликом тужним
озвись до мене , Вечорова Зоре
я винна , чуєш ? я тепер в журбі
тепер земля голосить моїм горем
не проклинай за те , що не права
помилка в тому , що я нині плачу
я поринаю в вихор чистоти
шукаю таїну в забутому столітті
так , я не янгол - світоч доброти
але й не тіні зрадливе монисто
я не герой... людина... просто так...
крокую день-у-день у неймовірне
тарую час , відведений для бою
відважую печаль і сльози каяття
я не люблю . Та полюбить готова
твою журбу в захмарених очах
я йду у тінь , молюся до нестями
своєму ідолу Перуну й Лані - Див
а колись вона здавалась дикою
неприборканою
амазонкою
уявлялась незламним воїном
подорожньою
одинокою
а вона ж не назавжди
лиш на мить , не на вік
придивись - її очі
то болю і смутку безмежжя...
але попри цей біль її сміх ще дзвінкий
пити каву о шостій ранку
поки місто дрімає без світла
його сповідь в листах читати
і кохати його на відстані...
вона можливо вперше у житті не поспішала
можливо вперше слухала себе , а не чужих
кортіло щастя - щастя і шукала
оточуючих заздрість маючи за гріх
нікому і нічого - лиш мовчання вперте
одного дня ти скажеш - зрозумів
твої секрети більш не таємниця
ти надто божевільна , не свята
хоч не проста , але і не цариця
не йдеш - летиш
вона ніколи першою не починала розмови
ніколи першою не надсилала закликів на двобій
така маленька й крихітна ,
з очима кольору діброви
вона одна на цілий світ сказала : " Він - мій !"
і найвідважніші та найхоробріші
вона руйнувала всі правила і стереотипи
не слухала жодних порад і філософських докладів
уперто й власноруч
океани перетворювала на хмари
а ночами та ранками
гаптувала стяги
прозора чиста намистиночка роси
немов душа в маленької дитини
подібна чимось до солоної сльози
але ж упала із небесної царини
ніщо не світиться у ній - ні радість , ні печаль
вона кришталь гірський - холодний і блискучий