Махновія Степ
Під вагою смутку, в безнадії тиші
Ми з тобою бігли, наче інь і янь.
Потрібно дзвонити завжди найріднішим,
Частіше та без зволікань.
Вигадуйте для радощів нОві забави,
Вдавайте часом трохи хуліганів.
Немов січневі квіти, праникові,
Довершено вкладаються в букет
Тобі у вияві прихильності й любові -
Там залишився серця силует
Його.
Розлилися фарби у твої портрети.
Денним світлом раю - відчинились двері,-
Мій благальний погляд був ключем до тебе,
вітер зашарівшись відлетів до неба.
Ти побачив в них наші силуети.
Ти давно не нове,
наче вчора з’явився на мапі,
Місто славне Дніпро -
ти багатий своїми літами.
Ти змушуєш моє серце битись пришвидшено,
Ти навчив мене літати не будучи пташкою
Твоя посмішка стала мені нагородою,
Ти обплів життя моє казкою…
Ти зачарував мене вродою,
Ти любиш мінімалізм і компактність
у меблях.
Тобі подобається фресок гармонія.
Розписуєш в дома власні шпалери і стелю,
коли у серці – агонія.
Хороша поезія - вона, як варення:
Солодка, з кислинкою,
Як чиїсь одкровення.
Хороше варення всім добре смакує, -
А щиру і справжню поезію люблять.
На березі моря.На березі мрій
зажурено чайки курличуть,
Чи то шаленіють від власних утіх,
Чи то за собов вітер кличуть.
На березі моря і власних думок ,
Дівчина з іменем Ромашка,
опустила руки під пальто,
Наче то її осіння казка,
наче ти її давно…
Пам’ятаєш дзвінкий сміх наївний? -
Осіннім гравієм душі
майнула темна нить,
неначе з задумів чиїхось
зустрілись я і ти.
Блукаючи гаями меж,
минаючи усіх,
Вони були створені один для одного,
як день для ночі і навпаки.
Коли її не стало він перетворився на робота
За неї лив сльози роками свої.
Тепер його серце заіржавіло.
Безжальні роки свою справу зробили.
Вирвані сторінки-папери
З зошита зеленого були
У вогонь безжально полетіли
Не дописані на них були рядки
Без жалю і співчуття вони
До душі одної не зуміли