Махновія Степ
Ти - подруга, психолог й колєжанка.
Умієш слухати і промовчати.
Без тебе дитинство було б не цікавим.
З тобою з колиски зростали з роками.
До непристойності відверта простота
її тебе чіпляє й не дає спокою.
Коли її байдужість – кислота
для твоїх мрій і жаркого серця,
ти наче ртуть, що розливається рікою.
Осінній листопад
зірвався із дерев.
Це він тебе обняв,
притиснув до грудей.
О, золото думок
притишених надій
Мовчи, не сердь мене ще більше,
Дозволь тебе я спантеличу
Своїм легким чуттєвим сміхом
Тобі себе я дам напиться.
Назад піти, не озернившись,
Залишивши сумісні речі,
Між простором й бажанням втечі;
Мене собою ти довершив.
Куди назад?Де шлях-дорога?
У чому річ?- незрозуміло…
Щастя - це торкнутись тебе,
ти винуватець мого безсоння і навпаки.
Щастя це відчувати дотик
тобою цієї листівки.
І дякую тобі, що ти є,
Ти мій допінг,
Вітер дивний свідок тиші.
Він знає більше, ніж потрібно двом.
Вплітає він стихії в дивні вірші
і доторком він обертається на шторм!
Він вільний, йому заздрить птах шалений.
Він блискавці - суперник і не брат.
Я не тому втікаю від дощу,
що він холодний і ,що я намокну.
Коли він падає – згадую тебе
в ту мить опале листя вже пожовкле.
Милість змінити на гнів - не так важко,
Важко визнати помилки й докори совісті.
Це не перемога, коли відкриваючи спиртного пляшку
Ми починаємо складати повісті.
Змінюючи напрямок роздумів,
Будиночок номер шість
Обросла височезна трава.
Він не сам на окраїні, сумно, стояв села.
Обабіч дороги, по сусідству, ліворуч була
Чомусь небо не радіє білому снігу,
Хмари запишались у висоті…
Вітер кидає виклик білій холодній ковдрі,
Утворюючи заметіль.
2013р.
Моє життя повз осінь пролітало, -
за щось чіплялось, падало, вставало…
Цей вітер навівав на мене відчай
чужих по навигадуваних свідчень.
