Махновія Степ
Ти - подруга, психолог й колєжанка.
Умієш слухати і промовчати.
Без тебе дитинство було б не цікавим.
З тобою з колиски зростали з роками.
На березі моря.На березі мрій
зажурено чайки курличуть,
Чи то шаленіють від власних утіх,
Чи то за собов вітер кличуть.
На березі моря і власних думок ,
Ти змушуєш моє серце битись пришвидшено,
Ти навчив мене літати не будучи пташкою
Твоя посмішка стала мені нагородою,
Ти обплів життя моє казкою…
Ти зачарував мене вродою,
Твої щоразу я зцілюю рани.
У хмари буденно закутався вітер.
Неначе у ковдру посеред зими.
Загоїв на серці образи останні
І з подихом щастя розтали сніги.
Вітер дивний свідок тиші.
Він знає більше, ніж потрібно двом.
Вплітає він стихії в дивні вірші
і доторком він обертається на шторм!
Він вільний, йому заздрить птах шалений.
Він блискавці - суперник і не брат.
У тебе досі голі плечі
Від надто сухих речень.
У жмені щастя світ - мізерний
І він банально недоречний.
У сухожиллях краплі крові
Твій настрій падатиме за шкалою Ріхтера,
проте, як все - голова не болітиме.
Тебе просто мучить давня обітниця,
так довго усе ж твої нерви точитиме.
Мені ж не однаково що буде з тобою...
Хай мій настрій падатиме теж у прірву.
Ти захопив мене зненацька, мов злодюжку,
З обійм твоїх мені не вирватися самотужки.
Мені б літати - хтось поцупив крила.
Перед твоєю чуйністю – безсила!
Не вирвусь я з обіймів самотужки,
Під вагою смутку, в безнадії тиші
Ми з тобою бігли, наче інь і янь.
Потрібно дзвонити завжди найріднішим,
Частіше та без зволікань.
Вигадуйте для радощів нОві забави,
Вдавайте часом трохи хуліганів.
Гонитва жагою розлита
На шкіру свинцеву мою,
І слово, що госте, мов бритва
З грудей я своїх дістаю.
Безодня накрила брезентом
звикання коктейлем малини,
Вирвані сторінки-папери
З зошита зеленого були
У вогонь безжально полетіли
Не дописані на них були рядки
Без жалю і співчуття вони
До душі одної не зуміли
Ти знав, що я тебе любила,
та це було давно, колись.
Минули довгі роки болю,
Не дочекалась дива.
А ти мені чомусь наснивсь.
