Махновія Степ
До непристойності відверта простота
її тебе чіпляє й не дає спокою.
Коли її байдужість – кислота
для твоїх мрій і жаркого серця,
ти наче ртуть, що розливається рікою.
В оточенні людей - ляклива лялька ,
В обіймах помсти – дикий звір,
Коли щаслива то прекрасна ,
Я різна іноді ,повір...
Але я добра чуйна і тендітна ,
Боюсь вогню й любові я,
Ти змушуєш моє серце битись пришвидшено,
Ти навчив мене літати не будучи пташкою
Твоя посмішка стала мені нагородою,
Ти обплів життя моє казкою…
Ти зачарував мене вродою,
Забагато спроб, закреслені речення,
Вирваті аркуші спалені дотиком.
Ти викликаєщ у мене приреченість
хочеш бути для мене (лагідним) мурКотиком
та при цьому викликаєш агресію...
Дівчина з іменем Ромашка,
опустила руки під пальто,
Наче то її осіння казка,
наче ти її давно…
Пам’ятаєш дзвінкий сміх наївний? -
Немов січневі квіти, праникові,
Довершено вкладаються в букет
Тобі у вияві прихильності й любові -
Там залишився серця силует
Його.
Мовчи, не сердь мене ще більше,
Дозволь тебе я спантеличу
Своїм легким чуттєвим сміхом
Тобі себе я дам напиться.
Ти давно не нове,
наче вчора з’явився на мапі,
Місто славне Дніпро -
ти багатий своїми літами.
Душевна лірика не є на пОказ,
Не для дешевих і пустих ідей.
Моя любов то є вагомий доказ,
Як денне світло усмішки людей.
Вітер дивний свідок тиші.
Він знає більше, ніж потрібно двом.
Вплітає він стихії в дивні вірші
і доторком він обертається на шторм!
Він вільний, йому заздрить птах шалений.
Він блискавці - суперник і не брат.
Гонитва жагою розлита
На шкіру свинцеву мою,
І слово, що госте, мов бритва
З грудей я своїх дістаю.
Безодня накрила брезентом
звикання коктейлем малини,
Умисно я зробила перший крок
наперекір своїй совісті,
я давно припинила слухати рок
більше він не несе мене до зірок-
в мені надто багато гордості.
