Махновія Степ
Тихо зустрічала мати з війська сина.
Ніжно обійнялись душі їх журливі.
У очах - не спокій. Сльози проковтнули,
А у серці - радість: він прийшов додому!
«Здраствуй, синку, рідний»- стиха промовляла.
Син всміхнувся щиро і сльоза розтала.
Сонні дерева осінні,
Збита осіння трава.
Хмари осінні рожеві,
Стиха ховаються вдаль.
Не втратити надію над усе,
Проте спитати більш ніхто не сміє.
Над нами сяє сонце золоте,
Над нами небеса синіють.
Якби ти знав, як я тебе люблю
І очі ти мої тоді побачив!
Будиночок номер шість
Обросла височезна трава.
Він не сам на окраїні, сумно, стояв села.
Обабіч дороги, по сусідству, ліворуч була
Осінній листопад
зірвався із дерев.
Це він тебе обняв,
притиснув до грудей.
О, золото думок
притишених надій
Ще ніби - не доросла , але вже - й не дитина…
Дівчина з карими була очима.
На зріст не висока - мініатюрна.
З красивою посмішкою і навіть ходою.
Дівчина з іменем Ромашка,
опустила руки під пальто,
Наче то її осіння казка,
наче ти її давно…
Пам’ятаєш дзвінкий сміх наївний? -
Я не зроню сльози з очей.
І більше не заплачу -
Чорнила туші надто дорогі тепер,
Проймають ті слова за душу, кляті.
Напрочуд гарні, напрочуд дорогі,
Одначе,
