Махновія Степ
Ти любиш мінімалізм і компактність
у меблях.
Тобі подобається фресок гармонія.
Розписуєш в дома власні шпалери і стелю,
коли у серці – агонія.
Моє життя повз осінь пролітало, -
за щось чіплялось, падало, вставало…
Цей вітер навівав на мене відчай
чужих по навигадуваних свідчень.
Назад піти, не озернившись,
Залишивши сумісні речі,
Між простором й бажанням втечі;
Мене собою ти довершив.
Куди назад?Де шлях-дорога?
У чому річ?- незрозуміло…
Ти - подруга, психолог й колєжанка.
Умієш слухати і промовчати.
Без тебе дитинство було б не цікавим.
З тобою з колиски зростали з роками.
Тихо зустрічала мати з війська сина.
Ніжно обійнялись душі їх журливі.
У очах - не спокій. Сльози проковтнули,
А у серці - радість: він прийшов додому!
«Здраствуй, синку, рідний»- стиха промовляла.
Син всміхнувся щиро і сльоза розтала.
Забагато спроб, закреслені речення,
Вирваті аркуші спалені дотиком.
Ти викликаєщ у мене приреченість
хочеш бути для мене (лагідним) мурКотиком
та при цьому викликаєш агресію...
Забагато в світі серіалів
забагато планів і думок.
Я тебе так чітко пам'ятаю
свою нав'язану любов...
2010
В оточенні людей - ляклива лялька ,
В обіймах помсти – дикий звір,
Коли щаслива то прекрасна ,
Я різна іноді ,повір...
Але я добра чуйна і тендітна ,
Боюсь вогню й любові я,
Твої щоразу я зцілюю рани.
У хмари буденно закутався вітер.
Неначе у ковдру посеред зими.
Загоїв на серці образи останні
І з подихом щастя розтали сніги.
Золотою ниткою я латала рани,
Голкою прозорою спогади виймала
Мигдалевим чаривом з супроводом тіней,
Мерехтінням шепоту і чаклунських віянь.
Золотою ниткою зашивала рани
Голкою прозорою видирала пам'ять .
Життя нам по черзі давало ляпасів,
Кусало, любимо обидвох і без пафосу.
З тобою у школі ми були - подруги,
Ділились секретами й мріями, знов таки…
У тебе досі голі плечі
Від надто сухих речень.
У жмені щастя світ - мізерний
І він банально недоречний.
У сухожиллях краплі крові