Махновія Степ
Твої щоразу я зцілюю рани.
У хмари буденно закутався вітер.
Неначе у ковдру посеред зими.
Загоїв на серці образи останні
І з подихом щастя розтали сніги.
Під вагою смутку, в безнадії тиші
Ми з тобою бігли, наче інь і янь.
Потрібно дзвонити завжди найріднішим,
Частіше та без зволікань.
Вигадуйте для радощів нОві забави,
Вдавайте часом трохи хуліганів.
Милість змінити на гнів - не так важко,
Важко визнати помилки й докори совісті.
Це не перемога, коли відкриваючи спиртного пляшку
Ми починаємо складати повісті.
Змінюючи напрямок роздумів,
Ще ніби - не доросла , але вже - й не дитина…
Дівчина з карими була очима.
На зріст не висока - мініатюрна.
З красивою посмішкою і навіть ходою.
Зірвав троянду лютий Вітер
До ніг їй - Осені поклав.
Літає він тепер щасливий ,
Бо істинне він відшукав .
А Осінь часом полохлива,
Міняє настрій і ходу,
Моє життя повз осінь пролітало, -
за щось чіплялось, падало, вставало…
Цей вітер навівав на мене відчай
чужих по навигадуваних свідчень.
Життя нам по черзі давало ляпасів,
Кусало, любимо обидвох і без пафосу.
З тобою у школі ми були - подруги,
Ділились секретами й мріями, знов таки…
Щастя - це торкнутись тебе,
ти винуватець мого безсоння і навпаки.
Щастя це відчувати дотик
тобою цієї листівки.
І дякую тобі, що ти є,
Ти мій допінг,
Дівчина з іменем Ромашка,
опустила руки під пальто,
Наче то її осіння казка,
наче ти її давно…
Пам’ятаєш дзвінкий сміх наївний? -
Тихо зустрічала мати з війська сина.
Ніжно обійнялись душі їх журливі.
У очах - не спокій. Сльози проковтнули,
А у серці - радість: він прийшов додому!
«Здраствуй, синку, рідний»- стиха промовляла.
Син всміхнувся щиро і сльоза розтала.
Душевна лірика не є на пОказ,
Не для дешевих і пустих ідей.
Моя любов то є вагомий доказ,
Як денне світло усмішки людей.
Метеликом сяду на твої я плечі
І пісню ласкаву тобі наспіваю
Про море сніжинок, що душу виймають,
про дивне, і вічне, і все, що доречне.
Між сном і долиною снів є кордони,
Кордони обітниць і забобонів.
