Махновія Степ
Назад піти, не озернившись,
Залишивши сумісні речі,
Між простором й бажанням втечі;
Мене собою ти довершив.
Куди назад?Де шлях-дорога?
У чому річ?- незрозуміло…
Не тримай ти мене в рукаві,
відпускай по частіше на волю,
щоб літати могла я собі
та до тебе повертатись додому
назад
Осіннім гравієм душі
майнула темна нить,
неначе з задумів чиїхось
зустрілись я і ти.
Блукаючи гаями меж,
минаючи усіх,
Я не тому втікаю від дощу,
що він холодний і ,що я намокну.
Коли він падає – згадую тебе
в ту мить опале листя вже пожовкле.
Гонитва жагою розлита
На шкіру свинцеву мою,
І слово, що госте, мов бритва
З грудей я своїх дістаю.
Безодня накрила брезентом
звикання коктейлем малини,
Вони були створені один для одного,
як день для ночі і навпаки.
Коли її не стало він перетворився на робота
За неї лив сльози роками свої.
Тепер його серце заіржавіло.
Безжальні роки свою справу зробили.
Вітер дивний свідок тиші.
Він знає більше, ніж потрібно двом.
Вплітає він стихії в дивні вірші
і доторком він обертається на шторм!
Він вільний, йому заздрить птах шалений.
Він блискавці - суперник і не брат.
Я не зроню сльози з очей.
І більше не заплачу -
Чорнила туші надто дорогі тепер,
Проймають ті слова за душу, кляті.
Напрочуд гарні, напрочуд дорогі,
Одначе,
Сама з собою в тиші розмовляла,
Підняла вії взлету догори…
Ніхто з людей мене не впізнавали.
Казали :янгол ви…
Чи янгол я ? - мене смішило трохи!
Сонні дерева осінні,
Збита осіння трава.
Хмари осінні рожеві,
Стиха ховаються вдаль.
Мені сьогодні наснилася війна,
І серце в жилах, наче охололо,
І відчай охопив мене з повнА
Душа на відстань певну відлетіла.
Хороша поезія - вона, як варення:
Солодка, з кислинкою,
Як чиїсь одкровення.
Хороше варення всім добре смакує, -
А щиру і справжню поезію люблять.
