Максим Холявін
Вчорашнє щастя
зводить лабіринт
панельного едему,
тіснить ряди
у відчайдушній спробі
дати – закуток –
Опадають міфи,
маски осідають,
останнє слово
кружляє додолу,
моє гілля лишилось голе,
душа небу холодному
Війна
іржавим цвяхом
в грудях провертається,
віпасана –
це як
ріка,
Ти вся в білому
біля поля,
хмари біжать небесами,
там, на пагорбі,
фігури в чорному –
обриси тривоги,
Не знаю нічого,
нікого не знаю –
торкаюсь поверхні холодного дзеркала
тільки: там листя кружляє,
вкладаючись тихо
під ноги гігантів зелених,
Ввечері чутно,
як тихо співає
genius loci,
предмети в тумані
сплітає в орнаменти значень,
і тіні до тебе звертаються,
Лунка тиша моєї присутності
відбивається від чорних тіл дерев –
я зупиняюся – в повітрі зріджуються сни,
і тисячі блакитних ранків
уміщуються ув одній сльозі,
яка мішається з туманом –
В моєму храмі
підземні кімнати,
ще глибші,
ніж я вважав,
як далеко спускається вежа? –
поділ відбиває в собі небеса,
Сталося так,
що одна з найважчих речей –
розгладити зморшки на своєму чолі,
розтиснути кулаки –
забирає чи не більше волі,
аніж протилежне…
Саван осанною осідає
на щоки мереживом –
в найчорнішу годину
умащує білим,
і час завмирає
на вдиху –
Звук
занурює мені руку в живіт
крізь сонячне сплетіння,
огортає долонею серце
і змушує його тремтіти
здіймаючи з дна його
І.
Подивись на цю розкішну чорну жінку –
її губи уражені виразками голоду,
її очі уражені вірусом безпросвітності,
бо ніхто її не любитиме замість тебе,
бо ніхто її не любитиме так, як ти.