Максим Холявін
Саван осанною осідає
на щоки мереживом –
в найчорнішу годину
умащує білим,
і час завмирає
на вдиху –
Закінчується казка,
простелений рушник,
на краю відкривається
магнітуда космічної порожнечі,
мов удар гонгу,
від якого хитаються
Ввечері чутно,
як тихо співає
genius loci,
предмети в тумані
сплітає в орнаменти значень,
і тіні до тебе звертаються,
Вчорашнє щастя
зводить лабіринт
панельного едему,
тіснить ряди
у відчайдушній спробі
дати – закуток –
Не знаю нічого,
нікого не знаю –
торкаюсь поверхні холодного дзеркала
тільки: там листя кружляє,
вкладаючись тихо
під ноги гігантів зелених,
Опадають міфи,
маски осідають,
останнє слово
кружляє додолу,
моє гілля лишилось голе,
душа небу холодному
Лунка тиша моєї присутності
відбивається від чорних тіл дерев –
я зупиняюся – в повітрі зріджуються сни,
і тисячі блакитних ранків
уміщуються ув одній сльозі,
яка мішається з туманом –
Звук
занурює мені руку в живіт
крізь сонячне сплетіння,
огортає долонею серце
і змушує його тремтіти
здіймаючи з дна його
І.
Подивись на цю розкішну чорну жінку –
її губи уражені виразками голоду,
її очі уражені вірусом безпросвітності,
бо ніхто її не любитиме замість тебе,
бо ніхто її не любитиме так, як ти.
Дорога вгору
вимащена кров’ю,
в тому числі – твоєю,
герої покладають черепи
свої на схил –
достойникам і недостойним –
Війна
іржавим цвяхом
в грудях провертається,
віпасана –
це як
ріка,
В кишках мегаполіса
циркулює пара і суржик,
бетонні стіни тримаються купи
завдяки ниткам нервів,
котрі проростають в їх порах
вздовж трубної вишивки
