Неоніла Володимирівна Гуменюк
Завжди й всюди я співаю,
Бо пісень багато знаю,
Вони жить допомагають.
Так, журлива - серце крає,
Жартівлива звеселяє,
Віру в краще теж вселяє,
Мов із бісеру -
Це біленьку скатертину
Зима вишила.
Її в лісі простелила
На галявині.
Подивіться яке диво,
Барвистеє літечко
На коромислі веселки
Носить воду з річечки.
Її сіє-поливає
Крізь сонячне ситечко,
Квіти й трави напуває,
Сутінків десь поділась тінь,
Трійкою коней мчала фея,
Чувся веселий передзвін.
Крихітні дзвоники конвалій
Лунали, як врочистий гімн,
Все сяяло та вигравало
То травень був, цвіла весна-красна.
Ромашок очі сяяли-жовтіли -
Це літа озивалася луна.
Жоржини гордо й пишно квітували,
Як полум"яний осені привіт.
А там і зимонька знов мчатиме на санях
Заховай в міцних своїх обіймах
Від біди та горя і війни,
Щоби на душі було спокійно.
Хоч на мить забуду про сумне,
І нап"юсь із вуст твоїх медових
Ніжності нектару та любові,
Та ніжні й лагідні і теплі,
У них завжди стільки роботи,
Але встигають все, до речі:
Орати, сіяти, збирати
І доглядати свійську птицю,
Корів доїти й випасати.
Білі розсипали кучері
Та й на зелені кафтани
І золотом вишиті гудзики.
Куди це так гарно прибралися,
Чи свято яке урочистеє?
Вони ж не приховують радості -
Не даєте спокою
Ви чомусь мені.
Білим-білим лебедем,
Калиновим кетягом
Маритесь вві сні.
Річкою Тернавкою,
З дитинства у серці живе,
Пісня зринає із вуст моїх
Й лебідкою гордо пливе.
Так я окрилена піснею
Іду по життєвій стезі,
Рятує вона і від відчаю,Вселяє надію мені.
Шовкову хустку, вишиту квітками,
Подарувало літечко мені
І сукню, помережану дощами,Каблучку й пояс срібні чарівні.
Встелило стежку рушником з чар-зілля,
Торкнулося розчулених сердець,
Прибрало так, неначе до весілля.
Роси срібляться в траві навкруги,
Зорями сяє небо ясне,
Ти на побачення кличеш мене.
Між берегами тиха ріка,
В твоїй долоні - моя рука.
Дикої м"яти запах п"янить,