Неоніла Володимирівна Гуменюк
Рум"яняться яблука в нашім саду,
Отаву косити пора молоду,
До осені котиться теплеє літо.
Коротшають дні, стають довшими ночі,
А на світанку - холодна роса.
Та літечко я відпускати не хочу,
Така багряна й різнокольорова,
Рябить в ставочку хвильками вода
Й корабликами листячко вербове.
З"явилися вже стрічки золоті
В зелених косах білої берізки
І трави всі зробилися руді,
Виспівують симфонію
Про поле, стиглі пшениці,
Яскраве тепле сонечко,
Що зігріває нас усіх
Цілунками своїми,
Про сірий пил крутих доріг,
Дивним поглядом зваблю теж,
Мов крилом обніму руками,
Бо кохаю тебе без меж.
Відігрію твою я душу,
Що замерзла у самоті.
Я повинна, ти чуєш?Мушу
І суничним літом,
Осінню бурштиновою
Та заметіллю зимовою,
В будь яку року пору
Я із тобою поруч,
А ти зі мною, милий,
Душу мою знову розтривожила.
Нині я весела, не сумна,
Казкою цією заворожена.
Скільки весен було у житті,
Різні всі такі й неперевершені,
Бо усі мої шляхи-путі
Молода, вродлива, статна
Та усміхнена, як завжди,
З печі пироги виймала.
Свіжі, теплі та рум"яні,
Припрошала всіх до столу.
Дні щасливі пригадались
Ти дзвени, дзвени-співай,
Нехай пісня-диворгай
Пролунає на весь край.
Про небачену красу,
Довгу дівчини косу,
Про ромашок очі жовті,
Квітне біля хати,
Що схожа на неї,
Це мені казав ти.
Бо така ж вродлива,
Мила, ніжна й горда,
Тому неможливо
Із зірками поміж хмар
Та донизу погляда,Де у річечці вода.
Бачить личко своє срібне
І подружок - ясних зірок
Сяють золотії очі,
Про кохання все шепочуть.
День новий весняний співом розбудила,
Музика звучала і сумна й весела,
Розправляла крила, набирала сили.
Птахом голосистим летіла над світом,
Викликала усмішку, змушувала плакать.
А сади буяли білим-білим цвітом,
Тобі я доземно вклонюся
За ласку, любов і турботу,
За твою вічну роботу.
За пісню дзвінкоголосу
І за розплетену косу,
За мудрість, добро та науку