Неоніла Володимирівна Гуменюк
Не завжди вишите барвистими нитками:
І колючками встелене воно,
І гострими твердими камінцями.
А треба йти по ньому день у день
І не боятись труднощів ніколи,
Можна й поплакать, поспівать пісень,
І зрозуміло все без зайвих слів,
А дощ шепоче тихо про кохання
Та сонечком погожий день зігрів.
Блідо-зелена перша ніжна парость
Розсипалась недбало по землі.
Це веснонька усім-усім на радість
Десь там у долині
Біг струмок веселий
Швидко та невпинно.
Біг попід горбочок,
Де росли берізки,
Поспішав струмочок
Вітрисько собі гуляє
І ноту високу бере,Бо ж гарно отак співає.
Уміє веселої він,
Щоби усіх в лісі потішить,
Сумний чути іноді спів,
А є й такий, що заколише.
Зі світом вітається біла зима,
Широкі долини,пагорби й ниви,
Мов справжня газдиня обходить сама.
Ретельно й прискіпливо скрізь оглядає,
Переробляє усе на свій лад:
Пухнасті шапки яворам надягає
Нахилила віти,
Обсипає сніг із неї
Сильний зимний вітер.
Та гойдає вона ними,
Крилами неначе,
А сніжок летить донизу,
Сиділа пара голубів,
Птахи були такі щасливі,
Він їй щось ніжно воркотів.
І цілував свою кохану
Та сизим обнімав крилом.
Від почуттів тих без обману
У творчості сяга вона висот
І на роботі вирішить проблеми,
Родині теж надійний є оплот.
Вона і вчитель, і порадник мудрий,
Матуся ніжна, щирий вірний друг,
Турботлива бабусенька онукам,
Рум"яняться яблука в нашім саду,
Отаву косити пора молоду,
До осені котиться теплеє літо.
Коротшають дні, стають довшими ночі,
А на світанку - холодна роса.
Та літечко я відпускати не хочу,
Шовкову хустку, вишиту квітками,
Подарувало літечко мені
І сукню, помережану дощами,Каблучку й пояс срібні чарівні.
Встелило стежку рушником з чар-зілля,
Торкнулося розчулених сердець,
Прибрало так, неначе до весілля.
Все співав собі, співав,
Чисту воду розливав
Та й поміж зелених трав.
Вчула річка пісню ту
Невибагливу й просту,
Але ніжну та легку,
І дзвониками забриніло,
Линуло грозами-дощами
Та землю щедро напоїло.
Зрум"янило суницям щічки,
Вдягло віночок волошковий,
Всміхнулось сонячно й привітно,