Неоніла Володимирівна Гуменюк
Із зірками поміж хмар
Та донизу погляда,Де у річечці вода.
Бачить личко своє срібне
І подружок - ясних зірок
Сяють золотії очі,
Про кохання все шепочуть.
"Мовчання - золото" - так хтось колись сказав,
Цей мудрий вислів треба пам"ятати
І балачками всім не набридати,
Краще буде тоді мені і вам.
Що ж тоді срібло, ви мені скажіть?
Підтримка це і вчасна допомога,
Приємне мені наснилось,
Що сонця ясний промінчик
Цілує мене ласкаво.
І я уві сні усміхалась,
Промінчик отой ловила,
Впіймати його намагалась
Мов із бісеру -
Це біленьку скатертину
Зима вишила.
Її в лісі простелила
На галявині.
Подивіться яке диво,
Несло в руках скрипочку
Із срібними струнами
Осені в даруночок.
Щоби диво-звуками
Чарувала музика,
Дощова та сонячна
Ти цим не накликай на себе лиха,
Бо воно й справді підкрадеться тихо
Й гостем непроханим заявиться сюди.
Не " плюй в криницю", із якої п"єш,
Не завдавай нікому зла та болю,
Яму не рий комусь, бо сам впадеш
День новий весняний співом розбудила,
Музика звучала і сумна й весела,
Розправляла крила, набирала сили.
Птахом голосистим летіла над світом,
Викликала усмішку, змушувала плакать.
А сади буяли білим-білим цвітом,
Високій-високій
Хтось сховавсь.Напевне
Від лихого ока.
Бо іще літає
Розбійник-шуліка
І все виглядає
Морозець на травичці легкий.
Чим іще нас цей місяць порадує:
Закружляють сніжинки легкі,
А чи сонечком ще зігріватиме
Чи, можливо накличе дощу,Вітер листя останнє зриватиме
Та кружлятиме ним досхочу?
І збивали на траві росу.
Пам"ятаєш, ми були щасливими?
Спогад той і досі я несу
У своєму серці полум"яному,
Там вогонь кохання ще не згас,
Ще й сьогодні зіркою яскравою
Воно широке, що й не видно краю.
Угору вибираюся лишень
І тут же вниз із розмаху спускаюсь.
Вітер не тільки в спину, в очі теж,
Шарпає так, що витискає сльози.
Але цей шлях інакше не пройдеш
З вітерцем по травах боса,
Роси холодили ноги
Та не змерзла анітрохи,
Бо летіла, їй здавалось
З принцом в тридев"яте царство
На легких пушинках-крилах,Щастям й радістю світилась,
