Неоніла Володимирівна Гуменюк
Визнать життєві помилки,
На серце каменем лягають
Гріхи за прожиті роки.
На жаль не зміниш вже усе ти,
Життя рікою відпливло.
Та намагаймось жити чесно,
Журавлики теж відчували втому,
Лелеченьки долали довгий шлях,
Усі птахи верталися додому.
З країв далеких та й до своїх гнізд,
До рідної землі, що їх зростила.
Триває так уже багато літ,
Тоді дуже хочеться твого тепла,
До тебе пригорнусь цієї пори,
Відчую підтримку міцного плеча.
Так затишно-затишно стане мені,
Згадається літечка сонячний дощ,
У серці лунають кохання пісні
Квітами барвистими ти вже відцвіло.
Йде з плодами стиглими осінь-королева,
Хоча не розхлюпалось ще її тепло.
Зігріває серденько тим приємним спомином,
Де в любові скупані молоді літа
Нині збагатилися досвідом, як золотом
Квіти, трави і комашки.
В ліжечка також малятам
Слід лягати.Сни найкращі
Кольорові, мов жар-птиця,
Прилетять, розкажуть казку.
Хай же солодко так спиться
Біжить вона аж ген за обрій
І через гай, і через поле
Спішить до рідного порогу.
Щоб хата біла зустрічала,
Мов найдорожчих їй гостей
Сестер, онуків та дітей,
Немов у вихорі кружляли.
Усі дивилися на нас,
Нікого ж ми не помічали.
Лиш очі в очі.І рука
У тебе на плечі тремтіла,
Серце сполоханим пташам
Я сповідаюсь віршами
Перед людьми і Господом,
Перед своєю совістю.
Спокій люблю і тишу я.
Терпіть не можу галасу,
Пустопорожніх балачок,
Вже сипнув сніжку,
Вітер співа знову
Пісеньку дзвінку.
В дзвони кришталеві
Також б"є мороз,
Нахилилось небо,
Не шеберхне ніде.Срібне місячне сяйво
Теж гойдається тихо.Тікає пітьма,
Темну постать свою по кутках десь ховає.
Під ногами сніжок на морозі скрипить
І старезні дуби всі стоять,мов сторожа,
Із м"якенької хвої у зимоньки ложе,
Ти солодким поцілунком
Вуст торкнулася ледь-ледь.
Ніби й справді меду трішки
Пригубила я у лісі.
Як дурманить отой мед.
Бо, здається я сп"яніла,
Лелечий клекіт, пісенька шпака
І його брата чорного грака,
Яка лунає звечора і зрання.
Розцвірінчалися в калюжах горобці,
Радіють і синички-щебетухи
Весняній сонячній порі оцій,