Неоніла Володимирівна Гуменюк
Ми прощаєм образи,
Грубість та неуважність,
Помилки й негаразди.
І байдужості холод
У душі теж розтане,
Добре лагідне слово
Яка одиноко стоїть край села,
Там зелен-барвінок, трава неприм"ята
Й троянда під вікнами вже відцвіла.
Охоче пройдуся стежками дитинства,
Хоча заросли полинами вони.
Додасть мені сили прозора і чиста
І теплиться добро у серці,
Але на душу смуток ліг
Та так пече, неначе перцем.
Чому заплакана душа?
Напевне біль її торкнувся.
Як знати, що тебе втіша,
Палають у полі поміж пшеницями.
І хочеться так доторкнутись мені
До них та зігрітись, згадати про давнє.
В блакиті волошок скупатися теж,
Немов у безмежному синьому морі,
А із ромашок віночок сплетеш
І суничним літом,
Осінню бурштиновою
Та заметіллю зимовою,
В будь яку року пору
Я із тобою поруч,
А ти зі мною, милий,
Сяє й мерехтить зірками ясно
Та піну із парного молока
На кучерявих залишає хмарах.
Тече собі молочна та ріка,
Яка є багатьом дороговказом,Насамперед завзятим чумакам,
На їхню ж честь сузір"я це назвали.
Словом звучить поетичним,
Відображає, читачу повір,
Життя моє праведне й грішне.
Бо кожен вірш - то частинка його,
Фрагмент автобіографічний.
А помислів та почуттів що не крок
Високій-високій
Хтось сховавсь.Напевне
Від лихого ока.
Бо іще літає
Розбійник-шуліка
І все виглядає
Бавиться з ними, приємно лоскоче,
Буває і так, що доводить до сліз,
А потім в обіймах втішає до ночі:
-Люблю вас, струнких білокорих красунь,
Ате, що жартую, ви вже вибачайте.
Хоча вітерець і бешкетник й пустун,
Та не на кожну сядуть вони з них.
Там, де добро панує, ці крилатії
Гніздитимуться й лелечат своїх
Виводитимуть і навчать літати,
Як вернуться до рідної землі,
То обов"язково на цій хаті
Перегорнув багряний жовтень,
Прийшов сердитий листопад,
Жбурляє вітром листя жовте.
І репутацію свою
Дощем підмочує плаксивим,
Хоча його я теж люблю
Великий пролісків букет,
Пісень пташиних теж немало,
Високий творчим крилам злет.
Я вдячна їй за те натхнення,
Яке джерельцем струменить,
У творчих пошуках щоденно
