Неоніла Гуменюк
Дівчина-Берізонька
Із парубком Кленом
Міцно обнялися так
На траві зеленій.
Він шепоче про любов
Берізці тихенько.
А туман клубочиться
Котиком сіреньким,
Доторкнутись хочеться
До нього скоренько.
Бо як сонце вигляне -
Покотиться далі
Останній лист зірвав на ній вітрисько
Й жбурнув щосили у суху траву.
Отак стоїть сумна струнка берізка
І це не сон для неї - наяву.
Гілля вона додолу опустила.
Чи холодно їй, а чи ні - хто зна.
Вересень так поспішав
Осені назустріч,
Що загубив поміж трав
Золоту обручку.
Жовтий килим простелив
Їй під ноги жовтень
Сніг сивини вкриває твої скроні
Й на мою косу падає також.
Та мої руки у своїх долонях
Ти зігріваєш, милий.Це любов
Нам сили додає обом творити
І сіяти добро, немов зерно.
Хоч як лютує лютий уночі,
Удень із даху лиє й лиє сльози.
Отак до вечора він бідний плачучи
Чекає, щоб "впекти" іще морозом.
А вранці знову сонечко зійде
І морозець, звичайно що відступить.
Чорною ниткою смутку,
Доленько не вишивай,
Радості білою, прошу
Наше життя прикрашай.
Нитку блакитну любові
Вплети у віночок життя
А ціпочок срібний-срібний
Взяв до рук холодний січень,
Стукне-грюкне сильно ним -
Сиплеться біленький сніг
На ялинки та берізки
І вербички біля річки.
Зима так поспішала через поле,
Через горбочки та байраки йшла,
Доводилось їй підбирать подоли,
Щоби не замочить своє вбрання.
Морозу ж то нема і скрізь калюжі,
На краплі перетворюється сніг.
Білі сніги, троянди білі,
У чаєчки біленькі крила,
Ромашок білі пелюстки.
У білому вся наречена.
Приходять іноді й до мене
І віршів білих теж рядки.
Після ночі морозець
На траві узявся,
Зимний вітер навпростець
Десь собі подався.
Жовті позривав листки
Великі кленові,
А на свят-вечір
Кутя багата,
Бо разом з нею
Всіх страв дванадцять.
Ну а Маланка
Та й на вечерю
