Неоніла Гуменюк
Хоч літа на осінь повернули,
Літечком вони вже відцвіли.
Але серденько кохати не забуло
І любов"ю повниться завжди.
То дарма, що кучері сріблясті
Із русявих стали вже давно
Дівчина-Берізонька
Із парубком Кленом
Міцно обнялися так
На траві зеленій.
Він шепоче про любов
Берізці тихенько.
На світанку дощик прошумів
І калюжі на землі залишив.
Теплих ще осінніх оцих днів
Я обманну відчуваю тишу.
Бо до вечора ще може бути все:
Вітер з морозцем, сніжок біленький,
А туман клубочиться
Котиком сіреньким,
Доторкнутись хочеться
До нього скоренько.
Бо як сонце вигляне -
Покотиться далі
Віншувань найщиріші слова
Тобі, хлібодаре!
Хай від радості серце співа
Твоє і надалі.
Уже зібрано весь урожай
Твоїми руками
А мені чомусь не спиться
В ніч, як місяць в небі повний,Мерехтять золотом зорі,
Сон утік далеко звідси.
Наче вдень так видно всюди,
Стихло все, дрімає тиша,
Місяць на траві залишив
Дощ барабанить по підвіконню,
Стукають краплі в шибку щораз,
Хмар табуни вітерець кудись гонить,
Знову настала осіння пора.
Лист пожовтів і тремтить на осиці,
Удаль відлетіли давно журавлі.
Всюди листячко жовтаве,
Бурштинове й золотаве,
Лиш шовковиця зелена
Край городу біля клена.
Та й для неї час настане,
Коли листя іншим стане,
Струменить повітря прозоре-прозоре
І п"янким нектаром всіх нас напува.
Вітер своїх коней вигнав на простори
І летить далеко осінь зустрічать.
А вона красуня в золотій короні,
У багряних шатах вкотре вже прийшла
Білі сніги, троянди білі,
У чаєчки біленькі крила,
Ромашок білі пелюстки.
У білому вся наречена.
Приходять іноді й до мене
І віршів білих теж рядки.
Сніг сивини вкриває твої скроні
Й на мою косу падає також.
Та мої руки у своїх долонях
Ти зігріваєш, милий.Це любов
Нам сили додає обом творити
І сіяти добро, немов зерно.
А вітер сорочку розхристав
На старій розлогій вербі,
Розвіяв руде її листя
І плавать пустив по воді.
Кружляють сніжинки в повітрі,
Лягають собі на траву.
