Неоніла Гуменюк
Сонце. сонце, сонечко,
Сонце листопадове.
Скачуть його промені,
Наче тії зайчики.
Та пізньої осені
Й в зимові завії
Струменить повітря прозоре-прозоре
І п"янким нектаром всіх нас напува.
Вітер своїх коней вигнав на простори
І летить далеко осінь зустрічать.
А вона красуня в золотій короні,
У багряних шатах вкотре вже прийшла
Через ліс зайчисько біг,
Відпочити він приліг
Та й під кущиком калини,
Що росте собі в долині.
На калині соловейко
Так витьохкує гарненько,
Вранці прокинулась - біло надворі,
На пелюстках хризантем лежить сніг.
Буває таке в листопадову пору,
Але не хочеться ще холодів.
Хочеться затишку, сонця ясного,
Цілунок його на щоці відчувать,
Хоч літа на осінь повернули,
Літечком вони вже відцвіли.
Але серденько кохати не забуло
І любов"ю повниться завжди.
То дарма, що кучері сріблясті
Із русявих стали вже давно
Віншувань найщиріші слова
Тобі, хлібодаре!
Хай від радості серце співа
Твоє і надалі.
Уже зібрано весь урожай
Твоїми руками
За сосну високу заховався місяць,
Звідти добре видно йому поле й луг.
Підморгує зорям, їх до себе кличе,
Щоби розсипали золото навкруг.
А воно поволі легенько лягало б
І на воду в річці, на верби косу,
Обтрусив із неї вітер
Вже усі-усі листки.
І сумує так за літом
Ця вербичка край води.
Сльози ллє з дощем осіннім,Тихо вітами хита
Й слухає як вечір пізній
Ти лети, лети, лети,
Білая сніжиночко
І сідай на землю ти,
Наче намистиночка.
Вас багато як примчить.
Ось тоді ви зможете
А вітер сорочку розхристав
На старій розлогій вербі,
Розвіяв руде її листя
І плавать пустив по воді.
Кружляють сніжинки в повітрі,
Лягають собі на траву.
Грудневий день видався малосніжним
І морозець не дуже дошкуля,
Ледь-ледь прикрита ковдрою земля
Чекає, що зима їй дасть теплішу.
Синички прилетіли до осель,
Щоби чимось смачненьким поживитись,
Ронить листочки берізка,
Неначе жовтії слізки,
Золотом сяють вони.
Кружляють повільно-повільно,
А коли вітер дме сильний,
То падають й падають вниз.
