Ніка Ареміх
Я дивлюсь у дзеркало
Там мої очі
Дзеркало дихає
В темряву ночі
І там, у відображеннях, - стільки очей,
Ти — дивний сон недоспаних ночей,
Тебе насправді навіть не існує,
Але мене це зовсім не хвилює,
Бо я кохаю твій вогонь очей.
Ти — вигадка, недосконалий пазл,
Ми сказали з тобою "ніколи".
Просто кожен собі під ніс -
Бурмотіли, нічого такого -
Дивне слово криштальних завіс.
Ми ніколи не знатимем зради,
Сиджу у кімнаті, запалюю свічку,
А руки мої починають тремтіти
Я все намагаюсь забути про вічне,
Я більше не хочу нічого хотіти
Тривога у серці спалює душу,
А сльози вмивають і горло печуть...
Вона приходить так вчасно,
Ти з нею забудеш всі болі,
Але приносить нещастя -
Така в неї доля.
Вона віддасть тобі серце
І буде любити безмежно.
Не ти. Тепер — не ти, а хто завгодно
Отримає написані листи,
Відчує дотик теплий надприродньо,
Побачить сновидінь моїх світи.
Хтось інший — най хоч перший незнайомець —
Весна...
Весна вирує у мені ще із зими, хоча, фактично вона буде пестити своїми обіймами землю ще нескоро.... Але вона володіє моїм тілом, моїм розумом і душею; чим далі, тим сильніше стискає груди, перехоплює подих, зводить з глузду, штовхає від натхнення до відчаю і наповнює відчуттям щастя і неймовірності...
Я розповім тобі про те, що ніколи ніхто не чув
Розповім тобі - бачиш, я уже лечу
Розповім тобі про те, що не знайдеш за вікном,
Розповім тобі про те, що буде відомо лише нам двом
Я готуюсь до цього,
Якщо ти хочеш їсти -
Ось воно, моє тіло.
Якщо нема де сісти -
сідай там, де я сиділа.
Якщо не бачать очі -
Я більше не злякаюсь вкрасти сон.
Цілунком розбуджу твої повіки,
Так ніжно пальцями торкнуся скронь,
Що розум стане твій моїм навіки.
Вдихну твого волосся запах знов
Я забуття шукаю в щастя митях,
Весною біль глушу своїх думок
І очі, так довірливо закриті,
Дають зробити в невідоме крок.
Мені здається, тінь моя живіша,
В твоїх руках
Срібний ранок тліє,
Бо саме так
Палать ніхто не вміє.
Забуваючи про все - на крила душу -
Тліти разом з ранком мушу.
