Ніка Ареміх
Запроси мене на танок...
Ти не вмієш? Не біда.
Скоро світанок,
А тиша навколо така пуста...
Подай мені руку -
Я забуття шукаю в щастя митях,
Весною біль глушу своїх думок
І очі, так довірливо закриті,
Дають зробити в невідоме крок.
Мені здається, тінь моя живіша,
Весна...
Весна вирує у мені ще із зими, хоча, фактично вона буде пестити своїми обіймами землю ще нескоро.... Але вона володіє моїм тілом, моїм розумом і душею; чим далі, тим сильніше стискає груди, перехоплює подих, зводить з глузду, штовхає від натхнення до відчаю і наповнює відчуттям щастя і неймовірності...
Вона приходить так вчасно,
Ти з нею забудеш всі болі,
Але приносить нещастя -
Така в неї доля.
Вона віддасть тобі серце
І буде любити безмежно.
Не ти. Тепер — не ти, а хто завгодно
Отримає написані листи,
Відчує дотик теплий надприродньо,
Побачить сновидінь моїх світи.
Хтось інший — най хоч перший незнайомець —
Дощ
Ллється крізь шибки
В тінь
І затікає у вікно душі,
Й серце пусте луна відгуком спогадів.
В'ються слова плющем
Скажи про все. Про те, що на душі,
Про сумнів ранку, безроссудність ночі,
Про тінь і світло, наслідки причин,
Про все, про що сказати тільки схочеш.
Залиш політику для тіток і дядьків,
Підійдеш і мене обіймеш ззаду —
Я не здригнусь, бо знатиму: це — ти.
Я надаю тобі велику владу
Відкрити двері у нові світи.
Частіше б'ється серце — і не дивно,
Що ти робиш в пітьмі?
На що озираєшся ідучи?
Такі, як ти, вмирають людьми,
Такі, як ми вічно живуть вночі!
А ніч стелить стежки,
Так хочу йти, тримаючи тебе за руку,
Твій дотик пальцями тримати міцно,
Так хочу жити в світі нот та звуку -
З тобою поруч завжди жити, звісно.
Так ніжно пеститись в твоїх долонях хочу,
Мені так нелегко без тебе,
Та тобі буде гірко зі мною.
Ти лишаєш зі мною щось тепле,
Та коли ти далеко, все як за стіною.
Підвестись немає сили,
Що з тобою єднає нас? Думаєш, сміх?
Бо сміятися можна зі світу,
Із природи, із себе, а також з усіх,
Хто вважав, що ми — “трохи з привітом”.
Може, легкість? Бо легко з тобою завжди,
