Ніка Ареміх
Підійдеш і мене обіймеш ззаду —
Я не здригнусь, бо знатиму: це — ти.
Я надаю тобі велику владу
Відкрити двері у нові світи.
Частіше б'ється серце — і не дивно,
Нові імена, нові місця,
Нові обличчя, нові мандрівки;
Нові фантазії щодо кінця
Старої заслуханої платівки.
Тремтячі краплі нічної роси,
Більше не можу здаватись сильною...
Більше не стало наснаги й пам'яті,
Річка терпіння не є неспинною,
Більше бажання не мною зайняті...
Більше сильною бути не можеться,
Привіт, у мене осінь,
В тебе, мабуть, вже зима
Й земля укрита снігом зовсім,
А в мене снігу ще нема...
А я б хотіла падати на листя,
Ти — дивний сон недоспаних ночей,
Тебе насправді навіть не існує,
Але мене це зовсім не хвилює,
Бо я кохаю твій вогонь очей.
Ти — вигадка, недосконалий пазл,
Що з тобою єднає нас? Думаєш, сміх?
Бо сміятися можна зі світу,
Із природи, із себе, а також з усіх,
Хто вважав, що ми — “трохи з привітом”.
Може, легкість? Бо легко з тобою завжди,
Сиджу у кімнаті, запалюю свічку,
А руки мої починають тремтіти
Я все намагаюсь забути про вічне,
Я більше не хочу нічого хотіти
Тривога у серці спалює душу,
А сльози вмивають і горло печуть...
В твоїх руках
Срібний ранок тліє,
Бо саме так
Палать ніхто не вміє.
Забуваючи про все - на крила душу -
Тліти разом з ранком мушу.
Не ти. Тепер — не ти, а хто завгодно
Отримає написані листи,
Відчує дотик теплий надприродньо,
Побачить сновидінь моїх світи.
Хтось інший — най хоч перший незнайомець —
Я божеволію... Чи довго ще лишилось?
Та ні, мабуть, бо змінюється все.
Змінились люди, та й життя змінилось,
Лиш вбивчий смуток зміни не несе.
Минає час; хоч все таке знайоме,
Я дивлюсь у дзеркало
Там мої очі
Дзеркало дихає
В темряву ночі
І там, у відображеннях, - стільки очей,
Весна...
Весна вирує у мені ще із зими, хоча, фактично вона буде пестити своїми обіймами землю ще нескоро.... Але вона володіє моїм тілом, моїм розумом і душею; чим далі, тим сильніше стискає груди, перехоплює подих, зводить з глузду, штовхає від натхнення до відчаю і наповнює відчуттям щастя і неймовірності...
