Ніка Ареміх
Дощ
Ллється крізь шибки
В тінь
І затікає у вікно душі,
Й серце пусте луна відгуком спогадів.
В'ються слова плющем
Вона приходить так вчасно,
Ти з нею забудеш всі болі,
Але приносить нещастя -
Така в неї доля.
Вона віддасть тобі серце
І буде любити безмежно.
Я божеволію... Чи довго ще лишилось?
Та ні, мабуть, бо змінюється все.
Змінились люди, та й життя змінилось,
Лиш вбивчий смуток зміни не несе.
Минає час; хоч все таке знайоме,
У серці моєму бамбуковий пагін росте:
Тендітний, вразливий, та кожного дня він міцніє.
Це щось і прекрасне, й чудесне, й напрочуд просте,
Живе почуття, дивовижна незаймана мрія.
Це — сон, що бентежить щоночі й мішає думки,
Так хочу йти, тримаючи тебе за руку,
Твій дотик пальцями тримати міцно,
Так хочу жити в світі нот та звуку -
З тобою поруч завжди жити, звісно.
Так ніжно пеститись в твоїх долонях хочу,
Привіт, у мене осінь,
В тебе, мабуть, вже зима
Й земля укрита снігом зовсім,
А в мене снігу ще нема...
А я б хотіла падати на листя,
Не ти. Тепер — не ти, а хто завгодно
Отримає написані листи,
Відчує дотик теплий надприродньо,
Побачить сновидінь моїх світи.
Хтось інший — най хоч перший незнайомець —
Скажи про все. Про те, що на душі,
Про сумнів ранку, безроссудність ночі,
Про тінь і світло, наслідки причин,
Про все, про що сказати тільки схочеш.
Залиш політику для тіток і дядьків,
Ти не кажеш "люблю". Та очима
Труїш душу мою знов і знов.
Я не знаю, у чому причина,
Я не знаю, чи то є любов.
Ці глибокі, розгублені наче
Хмарно-ясні озера отрут
Ми сказали з тобою "ніколи".
Просто кожен собі під ніс -
Бурмотіли, нічого такого -
Дивне слово криштальних завіс.
Ми ніколи не знатимем зради,
Сиджу у кімнаті, запалюю свічку,
А руки мої починають тремтіти
Я все намагаюсь забути про вічне,
Я більше не хочу нічого хотіти
Тривога у серці спалює душу,
А сльози вмивають і горло печуть...
Нащо творити найліпше?
Нащо судити за інших?
Нащо твої сподівання,
Брехня й зізнання?
Вітер несе сп'яніння,