Ніка Ареміх
Сиджу у кімнаті, запалюю свічку,
А руки мої починають тремтіти
Я все намагаюсь забути про вічне,
Я більше не хочу нічого хотіти
Тривога у серці спалює душу,
А сльози вмивають і горло печуть...
Відпускаю тебе, відпускаю.
І ще з сотню разів відпущу
До далекого водограю,
До самого початку дощу,
Відпущу до веселого сонця,
Ти — дивний сон недоспаних ночей,
Тебе насправді навіть не існує,
Але мене це зовсім не хвилює,
Бо я кохаю твій вогонь очей.
Ти — вигадка, недосконалий пазл,
Я більше не злякаюсь вкрасти сон.
Цілунком розбуджу твої повіки,
Так ніжно пальцями торкнуся скронь,
Що розум стане твій моїм навіки.
Вдихну твого волосся запах знов
Обгорілими руками
Креслиш знаки на пісках.
Той, хто смів тебе образить,
Пізнає страждання смак.
Ти ж не діяла ніколи
Шкоди іншим дотепер…
Я дивлюсь у дзеркало
Там мої очі
Дзеркало дихає
В темряву ночі
І там, у відображеннях, - стільки очей,
У серці моєму бамбуковий пагін росте:
Тендітний, вразливий, та кожного дня він міцніє.
Це щось і прекрасне, й чудесне, й напрочуд просте,
Живе почуття, дивовижна незаймана мрія.
Це — сон, що бентежить щоночі й мішає думки,
Підійдеш і мене обіймеш ззаду —
Я не здригнусь, бо знатиму: це — ти.
Я надаю тобі велику владу
Відкрити двері у нові світи.
Частіше б'ється серце — і не дивно,
Що ти робиш в пітьмі?
На що озираєшся ідучи?
Такі, як ти, вмирають людьми,
Такі, як ми вічно живуть вночі!
А ніч стелить стежки,
Закінчились, схоже, нарешті морози
Недоречні, я думаю, навесні,
Тому не бійся: це ніякі не сльози
На моєму обличчі такі рясні,
Я просто каталася під дощем.
Якби було можна відкрити серце,
Я розповім тобі про те, що ніколи ніхто не чув
Розповім тобі - бачиш, я уже лечу
Розповім тобі про те, що не знайдеш за вікном,
Розповім тобі про те, що буде відомо лише нам двом
Я готуюсь до цього,
За тиждень я вже буду у дорозі.
Сидітиму у потязі, мабуть,
Дивитимусь у вікна на морози,
Що певно сили знову наберуть.
Прощатимуся з містом ненадовго,
