Ольга Анцибор
Ми кохання нектар
Смакували з тобою,
Був солодким, як мед
Цей чарівний напій.
Був гарячим, як жар,
Був сумним, бо з журбою,
Був холодним, як лід
Трунок цей чарівнийє
Я мрію про шалену ніч кохання,
Я нею марю і покірно жду.
Поклич мене вночі, чи може зрання
І я до тебе прилечу, прийду.
Між нами відстань – кроками не змірять,
Та серце вмить її перелетить,
Воно ж кохає віддано і щиро
Другу добу
Дощ не вщухає
І птахів наче
Вітром вимело.
А ти ,як і раніш,
Співаєш,
Не знаю
Як тебе по імені.
Подруги мої – пташки співочі,
Голоси – натягнута струна,
Про кохання, про жалі дівочі,
Лине пісня, ніжна як весна.
Про село далеке і про матір,
Що живе у тім селі сама,
Про біленькі українські хати,
Я подругу нову собі знайшла,
Неначе все життя до неї йшла.
Усмішка – сонце, зорі – оченята,
До праці й до пісень вона завзята.
Красива, мила, а душа – перлина,
Прекрасна мати, віддана дружина.
Як же мені в житті поталанило,
Подруга мене якось запитала
Де в мене здібності такі взялись?
І чи раніше я вже щось писала,
Чи несподівано ці вірші полились?
Мені й самій цього не зрозуміти,
Я думаю про це з недавніх пір.
А вірші йдуть і ніде їм подітись,
Я жіночого щастя краплинку
Вкрала в долі чи просто взяла.
Я на віях сльозинку-перлинку
Обережно і ніжно несла.
Так боялась на землю зронити
Під безжалісні ноги чужі,
Так боялась її загубити,
В слухавці твій голос пролунав,
В серці зачепив струну печальну.
Ти колись кохання розтоптав,
І мене ти відштовхнув безжально.
Ким тоді для тебе я була?
Та ніким, ну просто так – знайома,
Я ж страждала, спати не могла,
Я не чекаю зустрічі з тобою,
І радості від зустрічі немає,
Бо не прийшлось напитися любов’ю,
В душі моїй кохання помирає.
В твоїх очах я вже тепла не бачу
Кохання не було у нас ніколи,
Намалювала я його, неначе
Чорнобривці цвітуть біля хати,
Ароматом п’янять білий світ,
Їх старенька насіяла мати,
Гріє мамину душу їх цвіт.
А душа у матусі як сонце,
Випромінює море тепла,
Бо вона – як у Всесвіт віконце,
Не помічаєм, як проходять роки,
Похопимось,
А їх нема вже тут.
І всі свої помилки й хибні кроки
Виносимо на запізнілий суд.
І кажемо:
« Коли б іще раз жити,
Я вітаю доню з днем народження,
Вірші їй пишу до цього дня.
Їй бажаю я стрімкого сходження
До вершини слави й визнання.
Щоб граніт науки гризла легко,
І щоб всюди зіркою була,
Щоби для свого козака-легіня