![Надіїні надії]()
На землю спадав вечір. Палахкотіли білим цвітом сади, червоними коралами рясніли тюльпани, п’янкими пахощами чарували нарциси. Розімліла травиця відпочивала від спеки.
Відпочивала і Надія. Вона сиділа на ганку, стомлена важкою роботою, перегріта палючим сонцем, і дивилася на сина і невістку, що стояли неподалік під квітучою яблунею. Молодята закохано дивилися одне на одного, щось тихенько гомоніли, щасливо і безтурботно сміялися.
Дивилася на них Надія і…бачила себе такою ж юною і щасливою багато років тому.
Зростала Надія в великій сім’ї з люблячими, працьовитими батьками, з братами і сестрами. Закінчила школу, поїхала вчитися до міста. Мріяла про щасливу долю, про велике, єдине і прекрасне кохання.
