Ольга Анцибор
Коли життя висить на волосині,
По-іншому ти дивишся на світ.
І прагнення в душі твоїй єдині –
Залишити в житті помітний слід.
Нащадкам заповісти всі надбання,
Любов їм передати до краси.
Навчити дружбу берегти, кохання,
Потяг мчить крізь засніжену ніч,
Він везе мене з рідного міста,
Я із болем своїм віч-на-віч
І думкам в голові моїй тісно.
В скроні стукають сотні питань,
За вікном заметіль не стихає.
В полі сніжнім займається рань,
Я жіночого щастя краплинку
Вкрала в долі чи просто взяла.
Я на віях сльозинку-перлинку
Обережно і ніжно несла.
Так боялась на землю зронити
Під безжалісні ноги чужі,
Так боялась її загубити,
Так чекала кохання,
Так хотілось весни.
Та роки все летіли,
Наче віщії сни.
Із спекотного літа
Раптом виринув ти,
Та до осені разом
Не змогли ми дійти.
Я про жіночу дружбу вже писала
Та тема ця хвилює мене знов,
У всі часи я дружбу шанувала –
Це як води ковток, це як любов.
Я рада, що таку подругу маю,
З якою в бій і в розвідку піду.
Я Господу молюсь, його благаю,
Не помічаєм, як проходять роки,
Похопимось,
А їх нема вже тут.
І всі свої помилки й хибні кроки
Виносимо на запізнілий суд.
І кажемо:
« Коли б іще раз жити,
Господи, я дякую тобі
За твоє святе благословення,
Дав мені ти сльози у журбі,
І кохання дав як одкровення.
Ти створив мене таку не схожу
На подруг моїх і на людей
Врівноважених як день погожий,
Тату, вставай, твоє свято сьогодні,
Грає оркестр і співають пісень,
День Перемоги – тріумф всенародний,
Зустрічей, спогадів, пам’яті день.
Йдуть ветерани рядами рідкими,
Їх усе менше і менше стає,
Жаль, що тебе вже немає між ними,
Я так за тобою сумую,
Бо жити без тебе не вмію,
Я фото твоє поцілую,
Тебе ж цілувати не смію.
Лиш раз ти дозволив, коханий,
Вустами до тебе торкнутись,
В солодкім вечірнім тумані
Івану П.
Голос тихий у слухавці
Затремтів, схвилювався,
Наче спогад із юності
Крізь роки обізвався.
Сорок літ пролетіло вже,
З неба темного зірка падає,
Перерізала неба гладь,
Листопадами, зорепадами,
Ген за обрій літа летять.
Я ту зіроньку, я ту іскорку
В пожовтілій траві знайду.
До берізки золотолистої
Стою з тобою в соняшниках пишних,
До тебе пригортаюсь жартома,
Пробач, коханий, що усе так вийшло,
Помилки припустилась я сама.
Помилка, що тебе я покохала,
Помилка, що про це тобі кажу,
Не жартома тебе я обіймала,
