Ольга Анцибор
Жінка йде по вулиці красива,
Впевнена й легка її хода.
Жінка йде по вулиці щаслива,
Вже не юна – просто молода.
Рання сивина лягла в волосся,
Сум і радість хлюпають з очей,
В тих очах я бачу ,чи здалося
Чому ж ти, коханий, так пізно зустрівся?
Чому ж ти так пізно на світ народився?
Я довго жила і тебе все шукала,
Та доля нас двох на роки роз’єднала.
Я ціле життя лабіринтом блукала.
Не тих я кохала, не тих цілувала.
Тоді вже, як згасла остання надія,
Чи була ти в моєму житті?
Чи приснилась…
Може я все придумав,
І ти – це міраж.
І минуле твоє
Мовби вицвілий знімок,
І минуле моє –
Найкрутіший віраж.
Дай мені щастя із вуст твоїх пити,
Душу в очах твоїх синіх втопити,
Дай цілувати тебе до нестями,
Днями й ночами, палкими ночами.
Хочу тобі своє серце віддати,
Разом з тобою світанки стрічати,
Разом з тобою, узявшись за руки,
Йди! Тебе не тримаю… Пусти мою душу,
Як гріхи відпускали у нас в давнину.
І хоч третій вже хтось все до біса порушив,
Я на себе прийму і печаль і вину.
Не прошу я ні спокою в долі, ні смерті.
А прошу справедливості тільки в однім:
Хто в коханні усе зрозуміє і стерпить,
Я заворожена,
Я зачарована,
До тебе, гожого,
Навік прикована.
Очима синіми,
Руками грішними,
До тебе сильного,
До тебе ніжного.
Так чекала кохання,
Так хотілось весни.
Та роки все летіли,
Наче віщії сни.
Із спекотного літа
Раптом виринув ти,
Та до осені разом
Не змогли ми дійти.
Меня сегодня муза посетила.
Стихи я написала – просто клас!
Скажи, мой друг, тебя я удивила,
А может быть, читатели, и Вас?
Она ко мне и раньше приходила,
Нашептывала тихо – Запиши!
Стихи же мне впервые подарила,
Є цінності у кожної людини,
У кожного свої пріоритети,
Красу хтось прославляє безупинно,
Її давно оспівують поети.
І профіль різьблений, і очі волошкові,
І стан стрункий, і руки лебедині,
І коси юнки ніжної шовкові,
Я хочу тобі вірші почитати,
Щоб ти послухав, серденько моє.
І про любов свою тобі сказати,
Та все щось заважає, не дає.
Можливо гордість, може небажання,
А може страх, що висмієш мене.
Вже зовсім сил немає на чекання,
Кохання палало, кохання горіло,
І душу самотню воно мені гріло.
Я в небо злітала на крилах прозорих,
Світив мені місяць, всміхалися зорі.
Я ніжність в очах твоїх бачила, любий.
Та раптом розлука, як чорная згуба,
Камінням упала, стрілою злетіла,
Хіба це гріх, що хочу я кохання?
Хіба це гріх, що серденько тріпоче?
Воно в житті зазнало лиш страждання,
Тепер тепла і ніжності так хоче.
Так хоче рук, що захистять від світу,
Міцних обіймів хоче, чоловічих,
Та відцвіло вже літо буйним цвітом,
